З дитинства маленька дівчинка мріяла бути журналісткою. Хоча постійно робила помилки у простих словах і не знала правил пунктуації. Шлях до професії формувався незвичайно. Вона вступила до технічного вузу, набувала фах інженера. Щоб не втратити здатність гуманітарного мислення, почала заочно вчитися, аби отримати юридичну спеціальність. Дитяча мрія реалізувалася у студентській газеті. Писала прості описи «взагалі» й раділа, що віддає паперу свої почуття. Одного р азу за заслуги у висвітленні студентського житт я в газеті один добрий професор направив її стажуватися у столичну українську газету, велику за форматом, наповненням і тиражем. А ще — до величною душею її редактора (чи то редакторки). Саме вона мала вирішальну роль у формуванні журналістського мислення дівчинки.
Хоча спочатку мудра жінка викликала у неї протест. Здавалося дещо зайвою заукраїнізованість її поглядів. Бо практикантка з дитинства любила Росію і мріяла там жити. Згодом вона зрозуміла Україну і закохалася у її народ, землю, просто життя в цій країні.
Перша практика була стрімкою, але виробилися необхідні навички, а ось друга, після інтерв’ю з редактором цієї газети — сформувала чітку модель, яким повинен бути журналіст. Ця професія повинна надихати і викривати негативи; шукати треба для себе, а знайдене віддавати людям. Якщо пишеш для народу — поважай його. У висвітленні особистого життя людини повинні бути рамки, за якими не має місця журналісту. І ще багато принципів, які, подібно до м’язiв, формувалися в її поглядах.
Після практики влаштувалась на роботу в газеті у своєму місті. Реалії боляче вражали серце, з кожним днем усе більше і більше. Вона не розуміла, як можна безвідповідально ставитися до слова. Слово — зброя, а такий «озброєний» журналіст може скалічити долю людини. Один iз колишніх чиновників сказав, що не треба надавати інформацію шакалам, гієнам, які живляться падаллю. Він мав на увазі безсоромних журналістів. На очах юної дівчини з’явилися сльози — вона була серед них. М’язи стискалися і різко заболіли. Дівчинка раз і назавжди зрозуміла, що не зможе працювати за принципом біганини за «голосною сенсацію». Якщо суспільство деградує, журналіст повинен з усіх сил гальмувати цей процес, а не писати «вульгарщину-бульварщину», інакше це — гидотна журналістика.
Дівчинка не знала, що робити далі...
