У інтерв’ю газеті «Коммерсант-Украина» 11 серпня 2010 р. голова Інституту національної пам’яті Валерій Солдатенко заявив, що Голодомор — «это трагедия, результат преступной деятельности Сталина и его окружения». Проте «голод не был этноцидом украинского народа. Никто, сидя на троне, не принимал решения о том, «как бы мне уморить голодом украинскую нацию». Так не бывает, история — это переплетение объективных и субъективных моментов».
З одного боку, нам кажуть про злочин, а з іншого — про те, що ніхто не ухвалював рішення скоювати цей злочин, а були певні «об’єктивні моменти», які нам, вочевидь, треба розуміти як вимушеність і ненавмисність дій злочинців, зумовлених зовнішніми обставинами.
Згідно з визначенням, даним у Конвенції ООН 1948 року, «геноцид — це дії, вчинені з наміром знищити повністю або частково певну національну, расову або етнічну групу». Тобто дії, кваліфіковані як навмисні.
Отже, той, хто кваліфікує дії Сталіна та його оточення як злочинні, має визнати, що ці дії були навмисними. Злочинну недбалість тут ніяк не інкримінуєш, тому що численні документи підтверджують саме навмисність. Наведу лише один із них, підписаний Молотовим і Сталіним, це «Директива ЦК ВКП(б) й РНК СРСР про попередження масових виїздів голодуючих селян Кубані та України до Росії та Білорусі» від 22 січня 1933 року, де, зокрема, було наказано:
«...Первое. ЦК ВКП(б) и Совнарком СССР предписывают крайкому, крайисполкому и ПП ОГПУ Северного Кавказа не допускать массовый выезд крестьян из Северного Кавказа в другие края и въезд в пределы края из Украины.
Второе. ЦК ВКП(б) и Совнарком предписывают ЦК КП(б)У, Укрсовнаркому, Балицкому и Реденсу не допускать массовый выезд крестьян из Украины в другие края и въезд в Украину из Северного Кавказа.
Третье. ЦК ВКП(б) и Совнарком предписывают ПП ОГПУ Московской обл., ЦЧО, Западной обл., Белоруссии, Нижней Волги и Средней Волги арестовывать пробравшихся на север «крестьян» Украины и Северного Кавказа и после того, как будут отобраны контрреволюционные элементы, водворять остальных в места их жительства» (Голодомор 1932—1933 років в Україні. Документи й матеріали, 2007 р.).
Серйозним доказом навмисності дій Сталіна є також свідчення тисяч людей — жертв і свідків злочинів сталінських поплічників, які, як відомо, і кроку не робили без наказу згори.
Отже, «сидячи на троні» (як одноосібний керівник, тобто диктатор) і керуючись комуністичною ідеологією, Сталін дійсно ухвалив рішення заморити голодом якщо не всю українську націю, то частину українських селян й українську інтелігенцію.
Наступна теза Солдатенка — «голод не був етноцидом» — зрозуміла: заперечуючи етноцид, він намагається заперечити факт Голодомору як геноциду. Утім, якщо зважати на те, що переважна частина знищеної Сталіном національної групи була етнічними українцями (до 90%), то етноцид таки мав місце, незважаючи на те, що дійсно ніде не знайдеш прямого наказу «знищувати українців». Винищення ж комуністичним режимом населення інших союзних республік, в тому числі — російського, аж ніяк не є приводом заперечувати геноцид населення українського.
Далі Солдатенко говорить: «Перед нами не стоит задача оправдать преступные методы коллективизации и методы хлебозаготовок, которые привели к таким последствиям, но надо учитывать, в каком геополитическом положении находилась страна в то время, какие процессы с неизбежностью вели к новой мировой войне».
Знову ж таки, підтверджуючи факт злочинності методів колективізації і не маючи намірів їх виправдовувати, голова Інституту національної пам’яті фактично запропонував нам пом’якшити або частково виправдати різноманітними причинами те, що відбулося.
Для більшої переконливості історик наводить приклад винищення індіанців у Америці, оцінюючи його як факт історично виправданий.
Із усім може змиритися «об’єктивний» історик, заглиблюючись у контекст минулих подій і в «переплетення об’єктивних і суб’єктивних моментів»: і з бомбардуванням Хіросіми та Нагасакі, й зі святою інквізицією, і з Голокостом і концтаборами, і з винищенням етносів. Головне тут для нього «зрозуміти мотиви» й врахувати обставини. А навіщо це потрібно, залишається тільки гадати, — напевно, цього вимагають критерії «науковості» й прагнення будь що зберегти комуністичну ідею, яка вмирає.
Як не сумно це визнавати, Україна — дійсно була жертвою злочинного режиму, але мільйони мученицьких смертей для комуністів, як завжди, не варті сліз, навіть якщо йдеться про їхніх власних родичів. Замислимося хоча б над феноменом родини Солдатенка, з якої в 1933-му вижила тільки його мати. Що мало відбутися з її свідомістю, щоб, залишившись сиротою і ледве не загинувши, вона згадувала той страшний рік «з глибоким сумом, незгасним болем, проте — ніколи зі злістю, ненавистю (нехай абстрактною) до винуватців своєї тяжкої долі» («ДТ», 2003 р.). Я вірю, що саме так і було, тому що її син зараз, розповідаючи ту давню історію, так само не відчуває гніву й ненависті до тих, хто кидав голих немовлят у сніг, розстрілював їхніх батьків, змушував їх пухнути з голоду й поневірятися сиротами в моторошній, байдужій до їхнього горя країні. Не «урок людяності» дала майбутньому історику матір, як він вважає, а урок жертовної приреченості та болісної роздвоєності свідомості. Урок, який змушує його все життя думати над тим, як, не зраджуючи свою матір, виправдати її ката.
У зв’язку з усім цим постає питання: як довго ще ми будемо терпіти комуністів при владі й дивувати світ ганебними суперечками на кшталт «геноцид — не геноцид», «геноцид чи результат злочинної діяльності», «геноцид чи масове винищення»?
І чи не годі вже Україні бути жертвою?
