Верховна Рада України 9 лютого слухала доповідь голови Центральної виборчої комісії Ярослава Давидовича про виконання організаційних заходів по підготовці та проведенню виборів народних депутатів України 26 березня 2006 року.
Ця доповідь могла б стати поштовхом для широкого усвідомлення недосконалості існуючої в Україні технології виборчого процесу всіх рівнів. Схоже, що сам Голова ЦВК це добре розуміє, але що поробиш: закон є закон. Дійсно, закони України про вибори всіх рівнів ретельно переписуються та начебто вдосконалюються напередодні самих виборів. І кожного разу, після закінчення виборів та пережитого всією країною й десятками тисяч організаторів виборчого процесу болісного стресу, доводиться визнавати, що і черговий закон не є досконалим, а сам виборчий процес безглуздо ускладнений та невиправдано затратний. Більше того, легітимність результатів виборів завжди можна поставити під сумнів через те, що весь хід виборчого процесу завжди супроводжується незчисленними скаргами та заявами про порушення чергового Закону України «Про вибори...».
Розуміючи невідворотність порушень законів про вибори, і ЦВК, й окружні та територіальні виборчі комісії використовують традиційну формулу: «так, мали місце порушення закону, але вони суттєво не вплинули на волевиявлення громадян». Цю ж формулу використовують суди різних інстанцій, нерідко в залежності від особи позивача. Згадаймо, яких зусиль коштувало довести, що волевиявлення громадян під час виборів Президента України в 2004 році було грубо сфальсифіковано.
Протиріччя між тим, чого вимагає закон, і тим, яким чином він реалізується, існує постійно. У цих умовах давно вже зрозуміло, що перманентні косметичні зміни законів України про вибори всіх рівнів нічого не змінюють по суті. Необхідна докорінна зміна технології виборчого процесу в сторону його спрощення та зменшення витрат.
А поки що, за офіційною інформацією, станом на 1 лютого 18 голів окружних виборчих комісій відмовились працювати на виборах. Про кількість відмов із боку заступників голів та секретарів комісій не повідомлялось. Станом на 9 лютого залишались вакантними посади трьох голів окружних виборчих комісій, сімох заступників голів та 12 секретарів. 248 окружних виборчих комісій припинили діяльність у складі комісій. Це означає, що робота значної кількості комісій або паралізована, або виконується неякісно і не в повному обсязі.
Зараз неможливо сказати, наскільки голови окружних виборчих комісій відповідають вимогам закону відносно досвіду роботи в попередніх виборчих кампаніях. Із доповіді Ярослава Давидовича виходить, що цілий ряд партій надали до ЦВК сфальсифіковані відомості про своїх висуванців на посади. Раніше Ярослав Давидович повідомляв, що головою однієї з окружних виборчих комісій стала людина, яка минулого року закінчила середню школу! У цьому випадку претензії необхідно виставляти не тільки відповідній партії, але й ЦВК, яка без перевірки відомостей про претендентів провела серед них жеребкування. До 18 лютого окружні виборчі комісії мали визначитися зі складом дільничних виборчих комісій на підставі отриманих від партій та блоків партій списків осіб для включення їх до відповідних дільничних комісій. Виходячи з аналізу сучасного стану виборчого процесу та з власного досвіду роботи на посаді голови окружної виборчої комісії на трьох попередніх виборах, можу стверджувати, що утворення дільничних виборчих комісій буде тривати чи не до дня голосування. При цьому з великими труднощами буде забезпечена необхідна мінімальна кількість членів комісій, не будуть дотримані вимоги щодо фаховості їхніх керівників та квотного представництва від політичних партій. На це вже ніхто не буде звертати уваги, але після виборів це може стати приводом для оскарження результатів.
Головна причина постійних проблем із визначенням складів виборчих комісій полягає в тому, що більшість політичних партій, зареєстрованих в Україні, — це мильні бульбашки, які не мають реальних партійних структур та необхідної кількості людей, готових жертовно працювати на партійних лідерів та їхні ідеї. У пошуках людей для роботи в складі виборчих комісій та спостерігачами на виборчих дільницях ці «голі королі від політики» вербують студентів, спокушаючи їх дешевими подачками, та йдуть на поклін до місцевих органів влади. Саме тут зосереджено підконтрольний фонд залежних працівників комунальної сфери, лікарень, середніх шкіл, бібліотек і т.д. Ці люди, як правило, вже мають досвід роботи в дільничних виборчих комісіях. Їх тільки треба розписати по партіях (часто без їхнього відома) і виставити на торги.
Зацікавленість керівників місцевих органів влади й партійних лідерів тут обопільна — влада на всіх рівнях. Природно, цим людям буде обіцяна якась матеріальна компенсація за сумлінний труд на дільницях. Хтось погодиться, а хтось, маючи людську гідність, відмовиться. І сипатимуться утворені окружними виборчими комісіями склади дільничних виборчих комісій, і почнеться гарячковий пошук додаткових людей, і буде тут уже не до квотного представництва від партій, аби тільки кількість людей у складах дільничних виборчих комісій відповідала закону. Цей процес буде неперервним, заважаючи окружним виборчим комісіям ефективно працювати на всіх наступних етапах виборчого процесу. І це обов’язково відчують на собі виборці, стоятимуть годинами в чергах, щоб проголосувати, і зустрінуться з безладом на дільницях. Неминучий безлад на дільницях обумовлений ще й суміщенням у часі виборів до Верховної Ради України й виборів до місцевих органів влади, а також недостатньою кількістю пристосованих для цього приміщень. Пересічному виборцеві буде надзвичайно важко розібратись зі змістом чотирьох-п’яти отриманих бюлетенів. Пропускна спроможність кабін для голосування (навіщо вони взагалі?) завжди недостатня, а цього разу — тим більше. Виборці неодмінно будуть заповнювати бюлетені поза кабінами, порушуючи закон, а спостерігачі будуть писати купи зауважень, які ніхто не братиме до уваги.
Звичайно, до причин масової відмови від роботи в складі виборчих комісій слід також назвати й принизливо малу зарплату, і страх відповідальності за порушення закону.
Отже, віддамо належне членам виборчих комісій усіх рівнів, які доведуть цей процес до кінця, й усім виборцям, яким вистачить терпіння й громадянської мужності, щоб свідомо пройти своїм шляхом виборчого процесу.
Що ж стосується технології виборчого процесу, то у світі є багато прикладів простої й малозатратної організації волевиявлення громадян, коли не принижується їхня гідність і гарантується реалізація виборчого права. Наприклад, кожному виборцеві можна надати іменну книжку з відривними виборчими бюлетенями, уніфікованими для виборів усіх рівнів. За цю книжку виборець несе повну відповідальність. На кожних чергових виборах (хоч кожен рік), порадившись у колі сім’ї й не виходячи з дому, він заповнює бюлетень і відправляє його поштою до відповідної виборчої комісії. Є й багато інших варіантів, але ясно одне — пора вже відійти від хоч і модернізованої, та все ж застарілої технології виборів радянських часів.
