Важко щось заперечувати О.І. Стефанюку, котрий висловив свої погляди на проблему наркоманії («День», №26). Але прикро й те, що ми знову наступаємо на свої улюблені граблі, віддаючи абсолютну перевагу емоційним аргументам над інтелектуальними. «Сльозою дитини» можна перемогти в будь-який суперечці, чи то поділ майна при розлученні, чи дискусія про смертну кару, але ж метою має бути не риторична перемога, а справжнє зменшення кількості сліз. Що наркомани чинять безвідповідально стосовно суспільства, то вони й мають захищатися, а найкращий захист — це напад на соціальні болячки. Та річ у тому, що обставини підштовхують усіх, та не всі коять дурниці. У країнах Заходу, на які ми орієнтуємось, наркоманія поширена іноді ще більше, ніж у нас, саме тому що багатьом українцям просто грошей бракує на «екзотику». Цивілізоване життя взагалі вимагає від людини, особливо молодої, певних жертв — не всім до вподоби витрачати кращі роки, здоров’я і снагу на роботу, щоб потім, у кращому випадку, дістати якісь набутки, коли вже вони не дуже будуть і потрібні. Багатьом більше смакує життя, максимально наближене до існування первісних людей — коротке і сповнене злиднів та небезпек, але й моментів, коли можна дозволити собі все. Тому радикальні способи боротьби з наркоманією відкрились поки що лише «санітарам» з тоталітарних держав, але вони більше нагадують зашморг у ролі засобу від головного болю. У демократичних країнах з цим лихом борються по-різному: одні сприймають «легкі» наркотики як неминуче зло, що його дозволити корисніше, ніж забороняти, і наражають своїх громадян на певну небезпеку, інші — масово відловлюють наркоманів і кидають їх за грати, що влітає в копієчку платникам податків. Для України, по-моєму, обидва ці шляхи нереальні — грошей у нас нема, зате є такий тіньовий обіг самогону й розведеного спирту, що ще тільки марихуани нам і не вистачало. Але наркотики — це все-таки ніяке не породження пекла, наслане дияволом спеціально для того, щоб спантеличувати й неславити вчених, як ішлося в одній дуже науковій роботі кількасотлітньої давнини про звичайні гриби. Це лише хімічні сполуки, котрі дозволяють тимчасово змінити свідомість. Тому кульгає на обидві ноги образ наркомана як звироднілого недолюдка, що його за давньою звичкою ліплять ще й досі діяльні борці. Це — швидше образ страху суспільства перед наркоманами, але, коли вже нас їхні проблем мало турбують, то їх наші — й поготів. Страх узагалі поганий помічник, і більше, ніж українським сьогоденням, молодь не налякаєш. Але, коли наркоманія й має соціальне коріння, то воно в тому, що не лише видатні люди чи просто хороші (котрі чогось досягли в житті, не обов’язково матеріально-кар’єрного) можуть бути зразком. Ті, що живуть чужим коштом, байдуже, на високих посадах, на звичайній квазіроботі чи за рахунок соціальних допомог, теж багатьох зваблюють. Однак людина спроможна робити на зло іншим, але не собі, й наркомани не виняток. Вони обирають свободу від рідних, від суспільства, навіть від життя — і потрапляють у залежність від наркоділків, що мають з цієї справи майже неперевершені прибутки й не збираються їх втрачати. Тому найбільший успіх боротьба з наркоманією має настільки, наскільки нею переймаються не лише державні та громадські організації, а й окремі люди, насамперед батьки. Саме вони мають найбільше шансів створити образ привабливого майбутнього, індивідуальний для кожного, тому що загальні плани надто часто виявляються примарами. Певно, що без соціальних змін теж не обійтись — та вже ж не ті їх здійснюватимуть, хто й так непогано влаштувався.
Субота, 21 вересня
