У поточному році, у свято Вознесіння Господнього, промине 65 років, коли прийшло польське військо палити наш рідний Улюч. Спалити лиш тому, що він був свідомий свого українства.
Нелегко було злочинцям в один день спалити чудовий і великий Улюч. Тільки на третій раз довершили свій ганебний задум. Коли почали палити, як розповідали мої батьки й родина, люди розбігалися хто куди. Тут наведу цитату з вірша НАШОГО Генія — Тараса Шевченка: «... ми розлізлися поміж людьми, мов мишенята...» Той, в кого була родина в околишніх селах, пішов кочувати до родини. Інші в лісах і горах поробили собі криївки, тобто тимчасові хатинки, в яких крилися від дощів і злих людей, віруючи, що там можна буде дочекатися кращих часів. Не всім з моєї родини вдалося втекти від того лихоліття. Як говорили мені батьки, а потім родина і знайомі з Улюча, в час одного з нападів на село був вбитий поляками, точніше польським військом, моєї мами наймолодшій брат — Миколай, називали його Никольо Куликів. Мав він у час смерті десь неповних двадцять років. З оповідань родини і знайомих, між іншими Панства Софії та Ярослава Холявків, які родом з Улюча, знаю, що мій вуйко Микола Кулик писав вірші. Колись, коли я був в Улючі, коли ще жила тата сестра — Софія, вона показала мені місце на горі Дубник в Улючі, де біля церкви є поховане тіло вбитого вуйка Миколая.
Ця церква стоїть по нинішній день. Вона найстарша дерев’яна церква на території Закерзоння, а тим самим в межах нинішньої Польщі. У минулому році відзначено її 500-річчя.
Згорів Улюч. За згодою тодішньої влади польське населення з околишніх сіл розібрало і зруйнувало нову церкву. В забуття відійшли, разом з улючанами епізоди пережитих трагедій, згоріли і вірші мого вуйка Миколая. Цього ж, 2011 року улючани відзначатимуть 65-річчя загибелі того нашого українського села. Хто тільки зможе, в кого заграє іскорка любові до РІДНОГО, приїжджайте на ті сумні святкування до НАШОГО РІДНОГО УЛЮЧА. Особливо своє звернення спрямовую до живучих ще, розкинених по чужинах улючан та їх нащадків. Приїжджайте! Будьмо разом хоч один день у році на попелищі рідного села.
Тут пригадую собі слова мого батька про той день, коли був палений Улюч. З того, що почув від свого тата, — почитайте.
Сталося це пізньої весни1946 року.
Ішла чутка, що поляки палять наші села. Хто ж вони були, ці поляки? Як говорили тато, це були люди з околишніх сіл, яким підтримку давало польське військо. Уже спалили кілька українських сіл недалеко від Улюча. В Улючі, як казали тато, жили мирно між собою поляки та українці до часу війни, але й через війну, через час окупації німецькими фашистами ніякої ворожнечі в селі не було. Завжди одні одним в міру своїх можливостей допомагали перетривати війну. Улючани не готовилися до того, що таке лихо і до нашого села може прийти. Раптом котрогось дня до села дійшли чутки про наближення польського війська. Поблизу вже було чути постріли з карабінів. Тоді хто що міг, брав у руки й тікав. Той з коровами у ліс, той з кіньми, інші з клумаками тікали, бодай з села втекти. Також і тато зі своєю кобилою і жереб’ятком утікали до лісу. Разом з ними була моя найстарша сестра Ольга, якій тоді було одинадцять років. Мама, вагітна мною (я народився у серпні 1946 року), і друга моя сестра Ганя, якій було дев’ять років, уже раніше втекли до лісу. Татові втекти не вдалося. Тата, разом із кіньми і сестрою, поляки схопили десь біля лісу і привели на площу паленого села, рідного Улюча. На цій площі вже було багато пійманих і багато польського війська. Сестра моя Ольга стояла біля тата і плакала, і просила жовнірів, щоб відпустили тата. Але ніщо не помагало. Один з жовнірів відштовхнув сестру, тата вдарив прикладом карабіна і сказав до другого жовніра, показуючи на мого тата «Wez go na bok i kropnij» (візьми його набік і вбий). Сестра почала плакати і молитися, і кричала наскільки в неї було сили. Той її плач і крик почув хтось із командирів, прибіг до сестри і запитав у тата:
— Co sie stalo? (Що сталося?)
Жовніри кажуть командирові:
— Banderowca zlapalismy. (Ми вхопили бандерівця).
Той запитує:
— A gdzie on? (А де ж він?)
Ті польські жовніри показують рукою на мого тата.
Тато стояли і мовчали. Лицями стікала кров по ударі жовніра. Біля нього сестра і кобила та мале жереб’ятко, яке лизало тата руку.
Командир глянув на тата і запитує жовнірів:
— A mial przy sobie karabin? (Чи мав він біля себе карабін?)
Ті говорять:
— Nie. (Ні.)
Той далі питає: A mial naboje? (А мав він патрони?). Вояки заперечують. Кажуть:
— Nie. ( Ні.).
Командир, вже знервований, питає: moze mial chociaz luski od naboi? (То може були в нього хоча гільзи від патронів?) Жовніри заперечують і кажуть:
— Nie. ( Ні).
Тоді командир ще більше знервувався і далі питає, але тепер мого тата:
— Ten kon czyj? (Чий це кінь?)
— Mуj. (Мій.)
— A zrebie czyje? (А жереб’я чиє?) — Moje. (Моє.)
— A dziecko czyje? (А чия це дитина?) — To moja cуrka (То моя дочка.)
Тоді командир вийняв з кобури пістолю і підійшов до того жовніра, який казав вбити тата, приставив пістолю йому до голови і сказав:
— My posylamy was, zebyscie pilnowali ladu и porzadku na tych ziemiach, а wy chcecie zabijac niewinnych ludzi? Jezeli jeszcze raz cos takiego bedzie mialo miejsce, to zabije kazdego z was jak zlego psa. (Ми посилаємо вас, щоб ви наводили лад і порядок на тих землях, а ви хочете вбивати невинних людей? Якщо ще раз повториться щось подібне, то вб’ю кожного з вас як лютого пса.)
Татові й сестрі казав піти до своїх односельчан, які були на тому майдані, а жовнірам, що стояли, опісля в злості й польських прокльонах щось голосно пояснював. Так тато мені розповів, коли я став дорослішим хлопцем і вже розумів, що таке ДОБРО, а що ЗЛО.
— Знай, сину, що поляки вбили твого вуйка. Як почув ти від мене, також поляк хотів і мене вбити. Але знай також, що інший поляк врятував моє життя. І тато завжди повторювали, що в кожному народі є ЛЮДИ і є «людці».
