Коли надія перевищує страх, то вона породжує відвагу.
Георгій Кониський, український письменник, проповідник, церковний і культурний діяч

Граматика політичної культури

11 квітня, 2009 - 00:00

Не знаю як ви, але я щодня переконуюся в тому, що словник нашого вітчизняного політикуму, як і вчинки (але за них відповідають криміналісти), щоденно, а в дні парламентських засідань і телевізійних дебатів щогодинно збагачується такими словами-перлами, такими геніальними поворотами думки, влучними висловами й вишуканими афоризмами, що одночасно від сорому вуха в’януть і бридко стає на душі. Скажу більше — дивно, смішно й боляче це слухати — при тому, що вони самі постійно нагадують один одному про політичну культуру та етику. Краще б не тільки говорили, а прийняли відповідний закон, наприклад, про культуру парламентаризму. Тим більше що наш парламент (уряд теж не виняток) у своєму складі має більше, ніж в усіх парламентах Європи, кандидатів, докторів наук і академіків усіх академій, які тільки існують у світі.

Здавалося б, при такій академічно освіченій і кількаразово дипломованій аудиторії, яка сама себе називає політичною елітою, знання державної мови має бути бездоганним. Не кажу вже про ще одну чи дві іноземні мови, якими володіють, зокрема, парламентарії Євросоюзу, де представлені й наші народні депутати. Для ЄС це закономірно. А наші обранці для спілкування з колегами інших країн користуються послугами перекладачів, яких возять із собою за державні кошти. Причому, європейцям і в голову не приходить, щоб одній з іноземних мов у своїй країні надати статус другої державної. Бо це з розряду національного абсурду. Але тільки не у нас. У нас інші проблеми — хоча б грамотно вміти говорити на одній, зокрема, на тій, яку хочуть підвищити в ранзі. Говорити так, щоб кожне слово й кожен вислів були по-літературному бездоганними, по-державному виваженими (звичайно, якщо є на чому важити), обґрунтованими за змістом і філігранно витонченими за формою. Бо ж мовляться вони на всю країну. Причому, коли дітям до 16 років можна слухати, а пенсіонерам не тільки слухати, а й дивитися.

А це ж свого роду політичні уроки. І якщо «вчителі» дозволяють подібні мовні вправи, в яких вільготно лихослів’ю, а під час силового блокування трибуни, санвузлів, електрощитових і державних установ, у тому числі й найвищих судів, звучить повний набір нецензурних заготовок, як правило, на мові міліцейсько-зековського жаргону, — то про який рівень високої культури можна говорити? Тут аби до низького дотягнутися — опанувати хоча б граматику. Про стилістику вже й не говоримо. Бачив у одного з народних обранців текст з подібними мовними викрутасами, яких у двох реченнях було до десятка. Спочатку обурився про себе, а потім заспокоївся — граматика парламентської мови ще й не таке знала за роки незалежності. На жаль, змін до неї, як до законів, вносити не можна. Не дозволяється, оскільки вона, як і носії цієї граматики, є НЕДОТОРКАННОЮ. Тому бажано лише збагачувати її неологізмами (якщо всі знають, що означає це слово).

Характерно, що до подібних висловлювань вдаються політики, які вже мають певний досвід і стаж публічних дискусій, постійно перебувають у полі зору суспільства. Що вже тоді говорити про учнів молодших політичних класів, так званих безсловесних кнопкодавів! Ви знаєте, на якій букві у багатьох із них закінчується словниковий запас? На букві «г». Не знаю, про що ви подумали, але це слово — гроші. Однак це аж ніяк не заважає, а навпаки — стимулює новачків відносити себе теж до політичної еліти. Вони, як і їхні старші колеги, також не проти проголосувати за закон, яким можна було б приватизовувати щонайменше хоча б одне крісло в парламенті, а краще кілька, бо який син чи дочка народного депутата не мріє стати нардепом? Та й чим вони гірші від водіїв, секретарш і масажисток? Кажуть, що проект такого закону вже є, але з поправкою «якщо не можна приватизувати, то хоча б взяти в оренду на 99 років». А ви кажете, що наші депутати недалекоглядні. В усякому разі на політичну близорукість вони не скаржаться публічно.

Але повернімося до того «середнього політичного класу». Бо як не як, а їх не менше 300 душ набирається. Не знаю, як би ці парламентсько-фракційно-коаліційні душі назвав Микола Гоголь, але вони там є. У відомості на зарплату точно є. Скількох із них, м’яко кажучи, ви знаєте «в лицо»? Це складна арифметична задачка. По-перше, вони майже однакові — коротко стрижені, по-друге, бачимо їх лише в позах сидячих мовчунів, і то зі спини. Звичайно, найкраще було б, щоб їх хоч раз на тиждень випускали на трибуну. Але ж тоді б, як говорив один із російських царів, якому більшість із них б’є поклони, була б «дурь каждого» як на долоні. Єдиний вихід — чекати на змішану систему виборів. Може, хоча б за допомогою неї щось путнє вийде. А то заносять депутатів у парламент, як котів у мішку. Та якби по одному чи по два, то хоча б почули, як він клятву читає. Та й взагалі, чи вміє читати й писати. А то гамузом висипають у залі, наче гарбузи. Через місяць вони, як у казці, всі перетворюються на вареників у сметані і вже не хочуть з тієї макітри випадати. До кінця життя тримаються за її краї. Ось така політична конфігурація виходить. Як на мене, то я би у регламенті записав, що кожен народний депутат має не читати, а особисто виголошувати клятву, а не повторювати її у «загальному хорі». І не куцу, у якій півтора десятка слів, а таку, де півтора десятка фраз. Причому, щоб та клятва обов’язково закінчувалася словами: «якщо я порушу...», «то статтею ... Кримінального кодексу України...» і далі за текстом. І ще є одна іронічна пропозиція. До слова «народний» обов’язково додати ще й «заслужений». А то артисти є й такі, й такі, а хіба депутати менш заслужені? Тому, на мою думку, цю несправедливість треба виправити. Причому, дати це звання всім і відразу. Пожиттєво. І, звичайно, з доплатою. Може, хоч тоді знайдуть спільну мову й порозуміються в інтересах України. Звичайно, це буде складно зробити, оскільки в парламенті вони фактично розподіляються, за світоглядом та ідеологічними засадами, на чотири категорії: радянські, радянсько-російські, російсько-українські та українські (якщо ще є такі). Сказати, скільки і хто конкретно до якої категорії належить — це все одно, що розпізнати в отарі овець вовка в овечій шкурі. Тобто, щоб цю метаморфозу збагнути, треба бути не Гоголем, а Глібовим або Криловим.

Аркадій МУЗИЧУК, Київ
Газета: 
Рубрика: