Головний редактор газети «День» пані Лариса Івшина, обговорюючи торік за круглим столом тему «Політика та культура пам’яті», слушно зауважила: «...В Україні не прийнято слідкувати за історичним календарем. Якось не знаходиться місця для цього...». Мені здається, шановна Лариса Олексіївна при цьому виявила скромність, адже, що не кажіть, а внесок «Дня» у справу розробки історичної теми, опікування українством, підживлення української душі — це той величезний масив уже зробленого, про який в інших часописах не можуть навіть мріяти. Але редактор в чомусь таки права: хіба все охопиш?
А тому я вирішив звернутися до редакції з проханням — розкрити сьогоднішньому читачу очі на справжній витвір поетичного мистецтва, зацікавлення яким веде нас до кращого самопізнання. Йдеться про один із найвідоміших віршів сучасного українського письменника Віктора Баранова «До українців», який він написав весною 1989 року. Вибір мій зрозумілий. Бо з усіх його поезій саме ця найбільш, сказати б, українська. Якщо бути щирими й максимально об’єктивними, то визнаймо, що не багато хто з нас здатний виявляти таке ставлення до українства як до великої спільноти людей. Проте, на щастя, подекуди з’являються особистості, котрі інакше бачать світ, а відтак і своє місце в ньому. Ось цей вірш:
Я запитую в себе, питаю
у вас, у людей,
Я питаю в книжок,
роззираюсь на кожній сторінці:
Де той рік, де той місяць,
той проклятий тиждень і день,
Коли ми, українці, забули,
що ми — українці?
І що в нас є душа,
повна власних чеснот і щедрот,
І що є у нас дума,
яка ще од Байди нам в’ється,
І що ми на Вкраїні —
таки український народ,
А не просто юрба,
що у звітах населенням зветься.
І що хміль наш — у пісні,
а не у барилах вина,
І що щедрість — в серцях,
а не в магазинних вітринах.
І що є у нас мова,
і що українська вона,
Без якої наш край —
територія, а не Вкраїна.
Я до себе кажу
і до кожного з вас: — Говори!
Говорімо усі, хоч ми
й добре навчились мовчати!
Запитаймо у себе:
відколи, з якої пори
Почали українці
себе у собі забувати?
Запитаймо й про те,
як ми дружно дійшли до буття,
У якому свідомості нашій
збагнути незмога,
Чом солодшим од меду
нам видався чад забуття
Рідних слів, і пісень, і джерел,
і стежок від порога?
Українці мої!
То вкраїнці ми з вами — чи як?
Чи в «моголах» і вмерти
судила нам доля пихата?
Чи в могили й забрати
судилось нам наш переляк,
Що розцвів нам у душах
смиренністю «меншого брата»?
Українці мої!
Як гірчать мені власні слова...
Знаю добре, що й вам вони
теж — не солодкі гостинці.
Але мушу казати, бо серце,
мов свічка, сплива,
Коли бачу, як люто себе
зневажають вкраїнці.
Українці мої!
Дай вам Боже і щастя, і сил.
Можна жити й хохлом,
і не згіркне від того хлібина.
Тільки хто ж колись небо
нахилить до ваших могил,
Як не зраджена вами,
зневажена вами Вкраїна?
Що станеться насправді з українством — покаже тільки майбутнє. Але унікальність українського народу полягає в тому, що, на відміну від усіх без винятку народів світу, лише наш народ зазнав такого тривалого, безперервного іноземного поневолення, що розтягнулось на сім з половиною століть. Нічого подібного не зазнавав жодний інший народ з тих пір, як виникло людство.
Ось тут ми й підходимо до ключового питання — про самоідентифікацію титульної нації в новітній Україні. Хіба це, дійсно, «не жах», що в нашій державі скасовані в паспортах і метриках записи про національність? Виходить, що немає більше в Україні українців, інших національностей, а є суцільний суспільний інтернаціонал. Мені можуть заперечити, що народитися з позначкою у графі про національність ще нічого не означає — українцем ставали (і стають), а не приходять на цей світ. Це дійсно так. Але в даному випадку держава наша порушила не тільки Божий закон, а й золоте правило моралі, відібравши в дитини право свободи вибору національності батька чи матері. Загальна Декларація прав людини зазначає: людську особистість ніхто не повинен позбавляти права на націю. Невже не зрозуміло, що авторитет і успіх України у світі без самоідентифікації титульного етносу неможливий!
І не треба приклеювати негативний ярлик «фашистів», «націоналістів» тим, хто піддає осмисленню коло таких проблем. Має рацію кандидат філософських наук, доцент НаУКМА Ігор Лосєв, який в інтерв’ю тижневику «Дзеркало тижня» днями сказав: «Здоровий націоналізм — не спрямований на підкорення інших етносів, а є захисною реакцією національного організму. Саме він врятував багато народів від зникнення з історичного поля. Це вартовий пес нації, що попереджає про небезпеку та закликає згуртуватися для колективного спротиву».
Безумовно, суспільно значущий вірш Віктора Баранова має значний запас позитивної енергетики. Вона полягає в патріотичній любові до країни, в якій живеш. Ні, це не плач по Україні. Й це не гіркотливе звинувачення співвітчизників, як дехто стверджує. Це, скоріше, вірш-застереження справжнього патріота, безмежно закоханого у свою рідну матінку — Україну, беззавітно відданого їй. Це заклик до наших сучасників, до їхніх душі й розуму, людської гідності, до тих, хто вболіває за долю Вітчизни, свого народу. Власне, цей вірш і є відповіддю скептикам, які не вірять, що українська людина здатна усвідомити свою власну вину за все, що відбувається в Україні, що так суворо засуджують. Поки що українці цього не усвідомили. Але чи означає це, що вони не спроможні зробити правильні висновки?! Дуже добре, якщо ми знайдемо для себе відповіді на запитання: Хто сьогодні в українському домі господар? Чому? Як могло так статись? Де вихід? Отож частіше згадуймо цей знаковий поетичний твір красного письменства. І ще — маємо не забувати, що український етнос не зломився, уцілів у його міцній основі на власній землі попри неодноразові спроби його знищення. Не тільки фізичного. Українство вистояло і в процесі примусових міграцій — головним чином, переселення із Заходу на Схід і Південь України, на Кубань, в Казахстан тощо. Звісно, ці процеси не були безболісними. Але донині відірвати українство від власної землі нікому не вдавалося. Чим не привід для глибокого шанування?
