Ми так стрімко, майже галопом біжимо до Євросоюзу, що напівсвідомо чи малосвідомо поклоняємося всьому іноземному. Погляньте, як нахабно проникають у наше мовлення — усне і писемне — слова іншомовного походження, якими ми залюбки смакуємо, хизуємося ними у розмові. Досить навіть побічного погляду на сторінки вітчизняної періодики, особливо місцевого рівня, аби пересвідчитися в цьому. Іноді навіть складається враження, що деякі працівники пера взірцем майстерн ості вважають послуговування неукраїнськими словами. І як тільки не називають наших міських голів — і мер, і градоначальник, і бургомистр, забуваючи, якою щедрою і розмаїтою є українська синонімія. Виникає питання: навіщо нам надміру вживати слова французького, німецького походження? Для урізноманітнення мовлення можна сказати: високопосадовець міста, найвищий керівник органу міського самоврядування, найвища посадова особа Ратуші.
Або як неграмотно називають іноді керівників такого рангу, як голова обласної державної адміністрації. Ви вже зауважили, мабуть, що це «губернатор». Але ж у нашому адміністративно-територіальному устрої відсутня така одиниця, як губернія. Отже, якщо шукати синоніми до цього слова, то це має бути найвищий державний керівник (посадовець) області.
Часто-густо йменуються неукраїнськими словами і заклади для відпочинку і розваг, зокрема, бари, кафе, кав’ярні, салони краси, казино. Аби в цьому впевнитися, достатньо прогулятися вулицями будь-якого великого міста. Горять-пламеніють неонові вивіски, які закликають відвідати «Юнону», «Афродиту», «Таверну», «Ковчег», «Альфу», «Аріадну», «Кассандру». Це добре, що їхні власники цікавляться життям давньоримських і давньогрецьких богів, але набагато краще було б, якби спершу вони ознайомилися з давньоукраїнською міфологією.
Ось так, мало-помалу і закладається у свідомості пересічних громадян хибна думка, що чуже — краще, ніж своє. Як тут не згадати слова нашого генія Тараса Шевченка, який закликав «і чужому навчатися, і свого не цуратися».
Як бачимо, засівати так щедро наш мовний лан словами, які прийшли до нас із- за морів і океанів, не варто. У першу чергу, треба любити і поважати свою мову та культуру.
Але якби ж то тільки в царині мовної культури спостерігалося засилля всього закордонного! Не вельми кращі справи і на ниві історико-краєзнавчих досліджень. І якщо на сторінках всеукраїнських періодичних видань бачимо постійну присутність матеріалів під рубриками «Сторінки історії», «Влада очима історії», «З глибин віків», в яких на передньому плані видатні і визначні українці — гетьмани, воєначальники, народні месники-повстанці, то періодика місцевого рівня про минувшину рідного краю оповідає вкрай неохоче. А якщо і пишуть про історію замків, фортець, то розповідь ведеться у такому руслі: у деталях і подробицях згадують всіх чужоземних вельмож і магнатів, які владарювали на наших теренах, розповідають про їхні бойові походи.
Варто змістити акценти таких публікацій: возвеличувати подвиги наших славних пращурів, а про іноземних владолюбців хай говорять їхні спадкоємці. І якщо ми хочемо, аби нас поважали інші, то навчимося спершу самі себе поважати.
