Уявімо собі таку ситуацію. Ви позичили людині певну суму грошей. Вона їх не повертає. Ви подаєте позов до суду. Суд приймає ухвалу відмовити вам через причини відсутності грошей у боржника. Більше безглуздя й вигадати годі. Бо боржник тому й позичав гроші, що їх у нього немає. Зрештою, яке діло суду до того, що в боржника немає грошей? Він же розглядає справу не про це, а про неповернення боргу.
Та, виявляється, наші українські законодавці, урядовці та судді можуть такий абсурд учинити. І стосовно не однієї людини, а мільйонів громадян України, які довгі роки складали копійку до копійки й вносили в Ощадний банк на «чорний день». А фактично позичали державі власні заощадження. За тодішніми законами вони в будь-який день могли отримати свій вклад повністю або його частину. Але до 1990—1992 року тяжкі дні наставали лише для декого із вкладників. Нині ж вони прийшли до всіх, хто ще зумів дожити до них.
Але відомі події десятирічної давності й розкручена штучна інфляція призвели до того, що у вкладників раптом нічого не зосталося на ощадних книжках. Людям урядовці пояснювали, що їхні гроші нібито забрали «москалі», і тому, мовляв, повертати нічого. Але Москва офіційно заперечила це, навівши конкретні факти й документи, які засвідчують, що гроші громадян України після розпаду СРСР і ліквідації його Ощадбанку залишилися на місці. А куди вони поділися, нехай відповідає влада. І справді, не було ані війни, ані пожежі в Ощадному банку, і всі документи мали б бути на місці. І гроші також. І служби, які повинні їх відшукати, також збереглися. Тож у чім рiч? Нарешті таки дійшли висновку, що гроші людям треба повертати. Верховна Рада 21.11.1996 р. прийняла Закон «Про державні гарантії відновлення заощаджень громадян України». Звідси й почався другий період цієї тяжби між державою та її громадянами.
Насамперед, слід сказати, що цей закон справедливо встановив, що держава бере на себе всі ці борги й зобов’язується їх повернути, проіндексувавши в розмірі 1 крб. СРСР = 1 грн. 05 коп. Але коли й до якого часу — не сказано. Люди почали робити припущення, що це може статись аж через сотні років. Цю справу доручено вирішувати Кабміну й повертати заощадження поетапно, у залежності від віку людини, обсягу вкладу, наявності бюджетних коштів та інших умов. А Кабміну більше нічого й не потрібно: все в його руках, навіть те, буде чи не буде виконуватись цей закон.
Якби держава хотіла повернути вкладникам їхні гроші, то вона б це зробила. Але поки що в бюджеті щорічно зменшуються суми повернення до найнижчих розмірів, вводяться все більші вікові обмеження для тих, кому слід у першу чергу повертати борг. Це при тому, що нинi загальна сума галузевих пільг по податках становить 42 млрд. гривень.
Таким чином, протягом 1998—2000 років абсолютнiй більшостi громадян жодних виплат не робилося, крім того, що видавали інвалідам та ще декому за слізними заявами «височайшим дозволом». Віковий ценз був установлений не менше 80 років. На нинішній рік він піднятий до ста років. Виходить, мало хто доживе до того щасливого дня, коли зможе одержати деяку дещицю зі своїх кревних заощаджень. А померлим уже ніколи не будуть видані їхні гроші, навіть їхнім нащадкам. У той же час Конституція України забороняє будь-яку дискримінацію людини, у тому числі й вікову.
Деякі жителі нашого міста й району пікетували з цього приводу райдержадміністрацію, зверталися до Президента України як гаранта Конституції, до суду, в тому числі й до Верховного, до Генерального прокурора, Міністерства юстиції, не кажучи вже про Ощадний банк України, але всюди наштовхувалися на глуху стіну. Усім цим поважним інстанціям держави байдуже, що в законодавчих і підзаконних актах порушено ряд статей Конституції. Судочинство не зважає також на ряд статей Цивільного кодексу. Знайшли тут «лазівку» у вигляді ст. 92 Конституції, у якій говориться, що порядок погашення внутрішнього боргу встановлюється законами України, а інші статті Конституції до уваги не взяті. Прикро, що і Верховна Рада приймає закони, які суперечать Основному Закону.
Люди розуміють економічну ситуацію в державі, але ніяк не можуть зрозуміти такого ставлення до Конституції України багатьох державних посадовців і юристів. Виходить, що у тих, хто повинен стояти на сторожі закону, є якийсь інший інтерес, окрім інтересів народу. Чи не тому тривалий час тягнеться розгляд у Верховній Раді України проекту закону «Про механізм повернення трудових заощаджень»? А це проблема надзвичайно болiсна для багатьох громадян.
Та не тільки ці кошти не повертаються. «Померли» страхові суми колишнього Держстраху, облігації Держпозики, чималий борг держави становлять облігації на окремі види товарів. Ці кошти дали державі певний прибуток у вигляді побудованих і придбаних основних засобів виробництва, які тепер приватизуються. А повернути борги кредиторам держава не поспішає. Але ж заощадження громадян, як і земля, засоби виробництва, інша приватна власність згідно з Конституцією є недоторканними. То хто ж усе-таки захистить вкладників і допоможе їм повернути вклади?
