Бажано було б продовжити розпочату паном В. Шкодою 19 квітня в «Дні» № 73 спробу обговорення цікавої для мене теми «Хто такі інтелігенти?».
А і справді: щось давно нічого не чути про інтелігенцію — тож спроба В. Шкоди розібратись із змістом цього вельми значущого суспільного поняття здалася мені корисною, але, як на мене, трохи (пробачте, пане Шкодо!) невдалою — адже справа термінології та класифікації є вельми непростою. Тож почнімо, як кажуть, ab ovo: інтелект (лат. Intellektus) — здатності мислення людини, відповідно, інтелігент — то є мисляча людина. Та все не так просто: адже всі ми про щось думаємо — недарма ж нас звуть homo sapiens... Якщо взяти визначення, якому навчали старше покоління читачів, то інтелігенцію нібито складають працівники («хто не працює, той не їсть») розумової праці, що мають спеціальні знання в різних галузях науки та культури (зокрема: інженери, лікарі, вчителі, працівники науки та мистецтва, офіцери, службовці державного апарату), й вона є прошарком між класами робітників та селян. Щоправда, у керманича більшовиків товариша В. Леніна була й інша думка: «Інтелігенція — то лайно» (із пісні слова не викинеш...). Мій vis-a-vis не погоджується з цими визначеннями і головною ознакою інтелігента пропонує вважати його відразу до будь-якого примушення, що нібито вимагає усамітнення. Мені здається це занадто широкою ознакою.
Я вважаю, що інтелігент — це людина, яка має дві обов’язкові властивості. По-перше, вона має бути творцем, який завдяки інтелекту та емоціям створює новий (досі невідомий) корисний суспільству результат. Поряд із тим інтелігент має бути вихованою людиною, що додержується культури поводження у суспільстві й у власному побуті.
Мій опонент виокремив три суспільні сфери існування інтелігенції. Мабуть, саме названу другу обов’язкову властивість він мав на увазі, коли першою з таких сфер існування, у яких нагромаджується інтелігентний люд, визначено релігію — символом якої названо Любов. Можна погодитись, що тут досить емоцій, але ж який можна очікувати новий результат, коли вірні мають слідувати давно відомій Біблії. Та мені, м’яко кажучи, не подобається чи не головний релігійний принцип: згріши, покайся — і все буде гаразд; колись навіть задля цього торгували індульгенціями. А хіба сам Господь не згрішив, не зупинивши вбивства малюків Іродом, чи віддавши на катування власного Сина — невже він, як Всесильний, не міг обійтись без таких неподобств... Окрім того, багато громадян упевнені, що Всесвіт створився без сторонньої допомоги, а декотрі з науковців навіть вважають за можливе існування й інших всесвітів. Можливо, йдеться про те, що приналежність до релігії забезпечує культуру поводження. Ну, не знаю: пам’ятаю, наприклад, що навіть чинного патріарха київського і всієї України було колись у Москві піддано анафемі...
Другою сферою названо мистецтво (символ — Краса) — йдеться, мабуть, про творче відображення задуму в різного виду художніх образах. Результатом цієї діяльності є авторське відображення не лише існуючого, а досить часто і вигаданого довкілля — зазвичай без потреби об’єктивного порівняння з оригіналом. Тут має значення лише уявлення відповідного суспільного прошарку, яке практично відображається у ринковій вартості твору, що не завжди є зрозумілою; наприклад, я не можу збагнути, що відображає «Чорний квадрат» Малєвича і чому він коштує так дорого...
І третя сфера — то наука із символом Істина; зауважу тут, що у метрології значення величини звуть не істинним, яке залишається принципово невідомим, а дійсним. Тож науку визначають як систему вірогідних знань про об’єктивні закони розвитку природи та суспільства. Щодо наукових результатів — теж не все так просто. З одного боку, наші наукові уявлення про природу підтверджуються експериментом — та ж він є лише вигаданою нами моделлю справжньої дійсності. І ця модель з плином часу вдосконалюється; наприклад, наука зовсім не зразу усвідомила, що Земля має кулясту форму і обертається навколо Сонця. Окрім того, потрібно розрізняти наукові відкриття (їх відзначають Нобелівською премією) та звичайні винаходи. Значно складніше з результатами суспільних наук — ближче за все старшому поколінню читачів результати практичного використання у нас комуністичної науки, яка коштувала радянським народам мільйонів людських життів та й чи не вікового і, можливо, остаточного відставання від розвинутих країн, відгороджених «залізною завісою». Тож як казали колись (на кухні! — щоб не заарештували): «Старше покоління свій життєвий дослід поставило на нас».
Поряд із тим я вважаю інтелектуальною працею також четверту сферу — управлінську діяльність, яка дає корисний результат суспільству, якому не вадить супровід його суттєвим матеріальним зиском, що може бути для неї стимулом. Ясна справа, щоб вона не закінчувалась так, як це сталось із екс-прем’єром П. Лазаренком... Не назвав би я інтелігентами також народних обранців, які шантажують колег блокуванням трибуни Верховної Ради — це більш схоже на хуліганство.
Я сподіваюсь на критику викладеного тут пізнавального підходу, який, ясна річ, не є єдино можливим і залежить від точки зору опонентів. Тим більше, що будь-якій класифікації притаманна наявність розмитих прикордонних дільниць між окремими її зонами.
