Колегам-журналістам старшого покоління добре знайомі вислови: «Цензура не пропускає» або «Цензор зарубав». У таких випадках редактор розводив руками і рекомендував більше про це не писати або писати так, щоб не злити цензуру. І рідко кому вдавалося знати прізвище, а тим більше — бачити зблизька того чи тих, хто ховався за словом «цензура». То був особливий тип наглядача партії, довіреного КДБ. До речі, з цією роллю успішно справлялися й деякі редактори. Зняти зі шпальти газети, журналу, а чи то з ефіру підозрілий, з їхньої точки зору, матеріал, зокрема, критичний або фейлетон (на жаль, забутий жанр), було нормою. Причому оскарженню їхній висновок не підлягав. Навпаки, можна було доскаржитися до того, що позбутися не тільки одночасно партійного квитка й посади, а й права взагалі друкуватися.
Повірте, неприємно згадувати той час. Особливо коли вдалося «ковтнути» свіжого повітря свободи слова — хоч у багатьох випадках відносної та крихкої, але вже не такої задушливої та показної, як у перші чотири роки незалежності. Згадайте. На жаль, дослідники вільної преси, якщо такі є, чомусь не аналізують цей період вільнодумства та вільнописання в журналістиці. І не порівнюють з подальшою ситуацією, що почалася з 1995 року, коли поступово, негласно, хитро, але цинічно нав’язувалася з Банкової цензура під виглядом різних циркулярів, що згодом отримали назву темників.
Десять років вітчизняну журналістику тримали в послабленому зашморзі. А надто незгодних і непокірних — у буквальному смислі під прицілом, спускаючи періодично курок чи затягуючи мотузку. Про це теж дослідники майже не згадують і не аналізують причин, від яких серйозно захворіла журналістика, особливо молода. Причому самі цензори ще живі та здорові й знову не проти повторити свої експерименти.
Наприклад, у Чернігові в ролі цензора виступив раптом представник Нацради з питань телебачення і радіомовлення в області Леонід Мельник. Причому об’єктом його спостереження і обурення стали не підозрілі російськомовні радіостанції, що вільготно розкошують в ефірі, а гострі та проблемні матеріали обласної державної телерадіокомпанії «Сівер-центр», що з’явилася кілька місяців тому в програмі «Телеоб’єктив». Чиновнику, зокрема, не сподобався критичний сюжет, у якому автор і ведуча Анна Романова, до того ж, керівник громадської організації «Громадська думка», виступила проти забудови дитячого майданчика в одному з мікрорайонів Чернігова. Місцева влада пожертвувала ним заради будівництва чергового пивного магазину, що, звичайно, обурило мешканців, і вони звернулися по допомогу до ЗМІ.
Після того як матеріал вийшов у ефір, на столі в директора ОДТРК «Сівер-центр» Анатолія Тютюника з’явився припис представника Нацради, в якому останній побачив порушення відразу кількох законів. На його думку, подібним сюжетам не місце в ефірі. Керівництво телерадіокомпанії спростувало безглузді закиди, але розлючений чиновник, який чи то хотів показати, хто в області головний телерадіоначальник, чи то виконував чиюсь партійну вказівку або чиєсь комерційне замовлення, не здавався. Але йому не спало на думку щось більш розумне, ніж ідея звинуватити телерадіокомпанію в нібито незаконному наданні в оренду технічних засобів і телечастот для показу начебто «чужої» програми. І це при тому, що програма «Телеоб’єктив» є продуктом ОДТРК «Сівер-центр». І це справа його керівництва, кому і на яких умовах надавати техніку та з ким укладати угоди на співпрацю і т.д. До компетенції Нацради це не входить. Однак директор компанії, напевно знаючи церберський хист новоявленого цензора та відчувши, що підтримки від влади не дочекатися, вирішив, що краще перестрахуватись. Тож зняв черговий сюжет з ефіру. «Цензор» досяг свого. Щоправда, на короткий час, але дехто з журналістів задумався над питанням: «висовуватись» чи краще зберегти своє робоче місце?
У Дніпропетровську перетягування канату між обласною державною телерадіокомпанією та обласною держадміністрацією, яку зініціював сам губернатор Віктор Бондар, триває вже не один місяць. Детально про це «День» розповідав. Остання публікація була 24 липня, тож не буду повторюватися. Причина конфлікту та ж — спроба взяти під особистий контроль, а точніше, встановити цензуру на обласному державному телебаченні та радіо. Знову ж таки, показати, хто в області начальник ефіру.
Те саме й у Криму. Лише з тією різницею, що за допомогою державних засобів інформації місцева влада хоче довести свою відданість владі іншої країни. Тому, втрачаючи людську гідність, державні чиновники, не кажучи вже про інших, принизливо йдуть на поводу російсько-московських експертів та консультантів, які по-цензорськи точно дозують і внутрішню, і зовнішню інформацію, визначаючи на свій розсуд, що повинні чути, бачити й читати жителі півострова. Ви можете собі уявити щось подібне в будь-якій європейській державі? Наголошую, що всі три приклади стосуються державного телебачення.
Або візьмемо реагування на критику в засобах масової інформації. Ситуація, яка склалася в країні, причому з самого початку незалежності, даруйте за тавтологію, більш ніж критична. Журналісти пописують, а чиновники почитують. Навіть якщо гострий сигнал з’явився у всеукраїнській і дуже поважній газеті, рідко який високий чин зверне на нього увагу. Навіть якщо автор публікації попереджає про можливу біду, зокрема, роками криком кричить, що в школах обвалюються дахи чи падають стіни, а в музеях — відсутня сигналізація. На місцях не бачать, а у верхах часто роблять вигляд, що й не чують. Пробують метушитися лише у двох випадках: або якесь стихійне лихо, надзвичайна ситуація, або є людські жертви. І як тут знову не пригадати давно минулі часи, коли, крім негативу, був і другий, позитивний, бік медалі — чітке й конкретне реагування на критику. Причому із серйозними висновками. Щоправда, круг посадових осіб (партійної номенклатури), в яких можна було пускати критичні стріли, був обмежений. У всякому разі, «героїв» недбайливого господарювання дозволялося піддавати «обстрілу». А сьогодні спробуйте навіть найдрібнішого керівника хоча б налякати своїм журналістським розслідуванням, особливо якщо в нього є знайомий народний депутат або начальник районної міліції чи прокурор. А якщо ще й суддя «свій», то доведеться вам пилинки здмухувати з «героя» публікації чи телесюжету у вигляді компенсації за «моральні збитки».
Нагадаю, що ЗМІ — одна зі сфер інформаційної політики, яка спроможна при бажанні влади будь-яку кризу подолати й будь-кого на чисту воду вивести. Підкреслюю, при бажанні. Але його, як і політичної волі, на жаль, нема. Бо не пригадую жодного випадку, щоб з ініціативи якогось чиновника-урядовця у Кабінеті Міністрів розглядалися питання щодо реагування державних структур на критичні виступи. Навпаки, робиться все можливе, аби захистити «честь мундира» й обмежити «настирливих» журналістів у допуску до відомчої інформації, зробити державні установи «закритими зонами». Для цього кожне міністерство й відомство з потурання Кабміну, який сам діє подібним чином, виробляє свої правила спілкування і свої заборони. Нинішніх чиновників більше влаштовує система безхребетної та беззубої журналістики. Чи не тому практично всі районні та обласні газети, засновниками яких є обласні та районні ради і держадміністрації, так само, як державні місцеві теле- і радіоструктури, загнані у відповідні політично-партійні резервації та стали не просто підручними, а ручними — де, крім власного, а точніше, владного голосу, іншого немає. Ганебно, чи не так?
І це вже не просто поодинокі факти, а суспільне явище, оскільки, за соціологічними дослідженнями, на допомогу й підтримку центральних засобів масової інформації сподівається сьогодні лише 12% громадян, а місцевих — не більше 4%. Але ж в умовах розгнузданої та неприхованої корупції, беззаконня і вседозволеності, розгулу брехні та словесної облуди у скривджених людей не залишається інших засобів публічного порятунку, крім звернення у ЗМІ. Проте, за винятком кількох всеукраїнських газет, в тому числі «Дня», інші засоби масової інформації до голосу людей, до крику їхніх душ рідко прислуховуються. Невже самоцензура вже пустила метастази?
