В «дорослих» демократіях політичні партії створюються не під інтереси кількох партійців, а на твердій платформі з баченням і стратегії, і тактики розвитку держави. До цієї платформи пристають ті, хто з нею погоджується чи ті, хто в ній бачить логіку та відчуває бажання і сили покращити діяльність партії.
«День» не створював свою політичну партію. Та, очевидно, ми створили платформу, на якій уже твердо стоять наші читачі. Саме вони — наші читачі — і оголосили про створення партії «Дня». Цей рух не бореться за владні крісла. Він — за владу інтелектуального, за смислове наповнення.
Як і в кожній партії, в партії «Дня» теж ведуться цивілізовані дискусії серед читачів з приводу того чи іншого питання. Тільки замість трибуни — шпальти газети.
«Член партії «Дня» — так підписався автор наступного листа, в якому він продовжив «внутрішньопартійну» дискусію.
Про вистраждану свободу, про незалежність, що народжувалася в муках. Похвальна й гідна поваги пам’ять людей про тривожне й голодне своє минуле. Але давайте не вдаватися до легковажного добросердя й не будемо гордовито надувати щоки, ніби ми досягли кінцевої мети. Можна зрозуміти й поділяти щирі патріотичні почуття, але не можна погодитися з тим, що ми вже досягли піку тієї вершини незалежності, на якій залишилося тільки встановити державний прапор, що символізує одвічне прагнення народом свободи й самоствердження. Дійсно, де-юре ми незалежна суверенна країна — член ООН. Але де-факто ми виявилися, хоч як прикро це визнавати, в становищі «кульгавої качки». Так історично склалося, що ми змушені були самообмежити свій суверенітет тимчасовим базуванням у Севастополі ЧФ Росії. Давайте переступимо через ілюзії й подивимося правді в очі. Хіба не проглядається крізь севастопольські тумани, що нагнітаються кремлівськими факірами, привид безстрокової іноземної військової присутності в Україні. Хіба екс-міністр оборони Росії Іванов не заявляв, що вони ніколи не підуть із Севастополя? Це лише перший дзвоник. Насторожує й те, що Росія вперто відмовляється скласти поетапний графік виведення свого флоту до 2017 року. Де гарантія того, що ця база не може стати прихованим ядерним або біологічним арсеналом Росії з непередбачуваними наслідками для України? Хіба ми маємо доступ і можливість перевірити, чи є на базі й кораблях заборонені за договором озброєння? Відомо, що у спадкоємців «кадебістів» є улюблений фінт — діяти таємно, непередбачувано, прикриваючись дезінформацією або відволіканням уваги громадськості від своїх багатопланових спецоперацій з далеким стратегічним прицілом. Наприклад, провокуючи який-небудь воєнний конфлікт, вони одразу б’ють у всі дзвони про напад на Росію. Або, висловлюючись їхнім же жаргоном, скоївши крадіжку наших маяків, просто заволали про крадіжку в них газу. Заборгувавши Україні десятки мільйонів за завдану шкоду в Керченській протоці, не зморгнувши оком, вони виставляють їй зустрічні псевдоборги за газ. Хоча брехня потім вилазить назовні, але «деза» свою отруйну дію встигає вже здійснити. Що ж криється за цією всесвітньою газовою драмою? Вона, до всього сущого, оголила всю підноготну кожної з дійових осіб і разставила всі крапки над «і» в цьому трагічному сценарії. Режисер мав на меті розкрити негативний образ «злочинниці» України як ненадійного енерготранзитера й позитивний образ потерпілої від неї жертви «обікраденої» Росії. Хоч з якого боку подивитися, ми для нашого «заклятого» побратима по СНД, як та невістка, що скільки не догоджає, все одно в усьому винна. Адже наша незалежність стала поперек горла кремлівським імперським спадкоємцям. На жаль, за великим рахунком, нас продовжує утримувати на якорі в своїй гавані московська метрополія, що відроджується з попелу. І нас не приймають до НАТО не тому, що ще не доросли, а через вето Росії. Хоча нас переконують в іншому, факти говорять самі за себе. Газові інтереси в Росії деяких членів НАТО переважують декларовані ними моральні й демократичні принципи. Задля справедливості не сприйматимемо все зі скепсисом. Спокусливо стати в позу незаперечного критика гріхів і підступів великого сусіда, а із себе коханих малювати гарну картинку. Але така зухвала поза породжує ворожу реакцію у відповідь. Ми також чимало наламали дров у відносинах наших країн. Найпростіше пояснювати свої біди підступами зовнішніх сил. Наша внутрішня смута — ось та підколодна змія, яка найбільше загрожує країні втратою суверенітету й незалежності. То як же знайти справжній шлях, що відповідає виклику часу. Це шлях взаємних компромісів і справжнього нейтралітету. Проблема вступу до НАТО могла б стати в руках талановитих дипломатів безцінним капіталом, яким Україна могла б «розплатитися» з Росією за дострокове виведення її флоту. Цим шляхом пішла Фінляндія, яка свій нейтралітет «обміняла» на дострокове виведення військового флоту СРСР, що дозволило їй успішно розвиватися й процвітати. Який іще кращий приклад можна знайти в історії? Україна як провідний енерготранзитер апріорі повинна бути нейтральною. Хіба можна свою національну безпеку покласти на вівтар якихось незрозумілих «реверансів» наших євроатлантичних партнерів?
Якщо керівники країни виявлять політичну волю й шляхом мудрої дипломатії зможуть зафіксувати міжнародний нейтралітетний статус України, то можна буде без єдиного пострілу взяти неприступну фортецю взаємної недовіри між Україною та Росією. А це неминуче спричинить примирення прихильників і противників НАТО. Таким чином буде забито останній цвях у труну остогидлої політичної смути в Україні.
P. S. Епілогом есе може бути порада Мао Цзе-Дуна: «Коли ведмідь зчепився з тигром, найбезпечніше спостерігати за сутичкою звіддаля». Чи не про нас це?
