Ця стаття (про авторство — далі) за формою подібна до полемічної («День», № 110—111, 25—26 червня ц. р.), але насправді є концентрацією зосереджених у ній заборонених у чесній полеміці прийомів обману та являє собою недавно створений жанр «оригінального» стилю. Характерним зразком цього жанру є збірник статей Д. Табачника «Утиный суп по-украински». Академік Іван Дзюба, критикуючи наявні в книжці та зазначені вище риси «творчого» стилю автора, не зміг визначити одним усталеним терміном її жанр і вимушений був охрестити його словосполученням «прокислі щі від Табачника» («День» №№ 114—115 від 2—3 липня, 116 від 6 липня, 119—120 від 9—10 липня 2010 р.).
Уже сама назва статті, в якій означено тему нібито полеміки, своєю розпливчастістю створює широкий плацдарм для маніпулювання задіяним у статті матеріалом, яким виступає мовна ситуація, що склалася в Україні. І це не випадковий недогляд, а перший з низки багатьох інших, свідомо застосованих некоректних прийомів. Те, що справжньою та єдиною темою статті є необхідність державного статусу для російської мови, автори озвучили лише наприкінці. Під прикриттям спеціально підібраних, іноді відверто провокаційних тверджень стосовно поточної мовної ситуації в текст вмонтовані хибні або непереконливі тези на користь правомірності та необхідності надання російській мові державного статусу:
1. В Україні проблемним питанням є «...нав’язування їй з боку держави одномовності» (перший абзац) — це неправда як з боку проблемності, так і з боку нав’язування, бо лише після проголошення незалежності в Україні почала утверджуватися практично багатомовність, чого раніше не було, а, навпаки, явно і замасковано нав’язувалася російська мова як друга рідна.
2. Через одноосібну державність української мови Україна стає імперією, якій притаманні «...тоталітарне насильство, з масовими стратами, депортаціями і тому подібне...» (п. 2). — Це замаскований наклеп, що, на мою думку, потребує правової оцінки, на державний устрій нашої країни, який є демократичним.
3. Російська мова є «...рідною для більшості населення...» — Це свіжий неправдивий пострадянський штамп, бо поширеність російської мови в Україні аж ніяк не означає, що вона є рідною для етнічних українців, які становлять абсолютну більшість населення.
4. Українська мова як така фактично відсутня, лише деінде («в селах і маленьких містах...», «на заході...») залишилися її діалекти (п. 5) — це не аргумент на користь російської мови, а беззастережне свідчення політичної упередженості й заангажованості авторів.
5. Мовне питання підпадає під табу, хоч є «проблемним». Перша половина твердження неправдива, бо, навпаки, воно широко обговорюється в засобах масової інформації всіх мастей; друга частина — коректна не в контексті державності російської мови, а в контексті недостатньої уваги держави до забезпечення всебічного розвитку і функціонування української мови.
6. Російськомовні економічно сильніші, тобто багатші за україномовних (п. 7). — Це неправда, бо і україномовний, і російськомовний загал після 1991 року був однаковою мірою пограбований.
7. Українська мова «слабша» від російської, тобто українці слабші за росіян, бо мова є атрибутом свого носія (п. 10). — Це твердження провокаційне і щодо української мови, і щодо російської.
8. Українська мова не повинна бути «обов’язковою...» (п. 10). Безглузде твердження, бо державна мова за визначенням не може не бути обов’язковою, безглузде — але з далеким політичним прицілом.
Досить — факт виявлення навіть одного неправильного аргументу чи одного софістичного виверту (а їхній перелік наведеними не обмежується!) в чесній полеміці став би приводом для її припинення. Але чесну полеміку з нечесними чи упередженими авторами вести неможливо.
Отже, при розгляді за допомогою «антисофістичних окулярів» стаття «Одна мова чи дві: тези й контртези» — суцільний фальсифікат. Суб’єктивне судження про неї зручно висловити академічно делікатною цитатою з названої у вступі статті Івана Дзюби, а саме: «Тут уже, як кажуть, слів немає. Тобто вони є, але хай їх сам читач подумки промовить».
