Дуже дивне враження справляє стаття журналіста Сергія Гупалa «Не мир, але меч…» («День», № 204)
Стаття чудово вписується у нинішній етап боротьби відомих сил, які важко звинуватити в симпатіях до незалежної України, проти визнання ОУН- УПА. Цікаво, чи вважає пан Гупало, що ОУН-УПА боролася за незалежність України, чи ні? Саме від цієї початкової тези багато що залежить. Якщо ОУН-УПА боролася за незалежність України, значить, цей факт потрібно визнати на державному рівні. Проте, факт очевидний.
Пан Гупало дав своїй статті підзаголовок «Чи були присутні елементи тероризму в методах ОУН?» Причому, автор ніде не дає визначення тероризму, що забезпечує йому надзвичайну «спритність рук» і абсолютну свободу думок.
Спробуємо все ж таки дати хоча б приблизне визначення тероризму. Очевидно, потрібно виходити від етимології. Як відомо, «терор» перекладається як «страх», «жах». Отже, метою усілякого терору є не саме по собі фізичне насильство, а пробудження страху у якомога більшої кількості людей. Тобто, фізичне насильство виступає як засіб залякування певних груп з метою впливати у потрібному напрямку на їхнє мислення й поведінку.
У цьому сенсі будь-які насильницькі акції можна розцінити як терористичні. Наприклад, коли радянські партизани убивали людей, які співробітничали з німецькою окупаційною владою, вони мали на меті викликати страх у безлічі людей і таким чином перешкодити подібній співпраці. Коли національно-визвольні рухи (Алжир, Палестина, чорна Африка, Індонезія, Малайзія, В’єтнам тощо) фізично винищували представників колоніальної адміністрації, вони, з одного боку, хотіли вплинути на політику метрополій, а з іншого — застерегти представників корінного населення від підтримки колоніальних режимів. У цьому контексті український озброєний національно-визвольний рух не відрізняється від будь-якого іншого руху такого типу.
До речі, пану Гупалу варто кинути погляд на нинішню ситуацію в Чечні, де обидві сторони: і прихильники незалежності і федеральні структури московської метрополії діють методами, спрямованими на залякування реальних і потенційних противників. Правда, цілі у них різні, і в цьому полягає суть справи…
Дивно, однак, що пан Гупало, ознайомившись з плодами «праведних» трудів оперативників МДБ, сповнився до них абсолютної довіри… Правда, якщо слідувати логіці цього автора, то треба погодитися з організаторами московських політичних процесів 30-х років у тому, що багато хто з членів Політбюро (наприклад, Бухарін) особисто труїли колгоспну худобу в Сибіру… Адже зізнавалися й протоколи підписували... Інша справа, що методика допитів була відпрацьована так, що хто завгодно (за невеликими виключеннями) зізнався б у чому завгодно.
Чи відомо допитливому журналісту, що (і документи, до речі, наявні) Й. Сталін ще в середині 30-х років санкціонував застосування «фізичного впливу» щодо ворогів народу? А чи відомо йому про дії численних зондеркоманд НКВС — МДБ, що діяли під виглядом бійців ОУН-УПА в західних областях? Між іншим, документальних свідчень цьому — більше, ніж достатньо.
С. Гупало пише про «жорстокість», про «марні жертви українських націоналістів», «нелюдськi методи боротьби». Плутанина пригнічує. Чи може пан Гупало назвати хоча б одну гуманну війну? Будь-яка війна — це місце, де вбивають. Чи може вбивство бути гуманним? Є непорушний закон усякої війни: не вб’єш тия — вб’ють тебе. Або — або. Це відомо кожному солдату- фронтовику. Що значить «марні жертви» і чим вони відрізняються від «немарних»? Що таке «недлюдські методи боротьби» і чим вони відрізняються від «людських»? Або от, наприклад, таке: «…ідеолог українських націоналістів (Д. Донцов — Авт. ) не виключав і фізичного знищення ворогів. Чи не тому членів ОУН порівнювали з фашистами?». Отже, всіх, хто виступав з позиції допустимості фізичного знищення ворогів, за Сергієм Гупалом, потрібно порівнювати з фашистами. Але фізично винищували своїх противників усі протиборчі в умовах озброєної боротьби сили. І за Гупалом, їх усіх треба порівнювати з фашистами, починаючи з протистояння давніх китайських царств, галльської війни Юлія Цезаря і закінчуючи нинішньою війною в Іраку. Сергія Гупалa обурює готовність бойовиків ОУН знищити будь- кого, хто виступить проти незалежності України, незважаючи на родинні зв’язки. Шкода, що пан Гупало так погано обізнаний з аналогічними реаліями української історії: а що він скаже про «жахливий» вчинок Тараса Бульби (ну, це літературний текст, хоча з явною реальною основою), не кажучи вже про сотника Гонту?
Гупало С. засуджує замах на Пілсудського, Войцеховського, Перацького, а як він ставиться до «нацифікацій» Польської держави, з масовим биттям і катуванням людей? З убивствами й підпалами греко-католицьких і православних церков? Тобто, українці повинні були відмовитися від власного права на самооборону в умовах ДЕРЖАВНОГО терору проти свого народу? Ось на які прямі запитання потрібно було б відповісти, а не ходити кругами…
На жаль, автор не може сформулювати просте запитання: чи можна боротися зі злом, використовуючи насильство проти насильства, або не можна? Якщо не можна, тоді українцям потрібно було як стаду баранів покірно йти на бойню, лише покірливо звертаючи увагу своїх катів на те, що вони чинять недобре …
Але мало який народ в історії, що вижив, чинив у такій ситуації таким чином.
Українським націоналістам довелося вести боротьбу з державами, які в основі своїй були терористичними, де терор (масовий, жертвами якого ставали мільйони людей і цілі соціальні прошарки) був альфою і омегою буття державного організму — Німеччини й СРСР. Цікаво, якими ненасильницькими методами можна було протистояти цим втіленням насильства? Вести просвітницьку роботу з діячами сталінізму та гітлеризму? Смішно. У Іллі Еренбурга є авантюрно-політичний роман «Життя та дивні пригоди Хуліо Хуреніто», про одного з керівників Комінтерна. В цьому романі один з розділів не без гумору називається «Дискусія про свободу особистості в губернській НК». Очевидно, саме такі дискусії потрібно було, за С. Гупалом, провести українським націоналістам у застінках гестапо й НКВС…
Стосовно ж передвоєнної Польщі, то там більш ніж куца демократія існувала явно не для українців, адже польська держава відкинула всі свої міжнародні зобов’язання стосовно українців, зокрема, про надання автономії Галичині. Більш того, не давши автономії, проводячи політику антиукраїнських погромів, ця держава однак знайшла можливість для створення такої «виховної установи» для корінного населення Західної України й Західної Білорусії, як концтабір «Береза Картузска». Насильство породжує насильство. Виключень з цього правила майже не буває.
І не треба людей, які боролися за свободу свого народу, за власну державність, плутати з тими, хто тероризує цивілізовані, демократичні держави сучасного світу, де кожен має свободу самовираження й ненасильницької боротьби за свої права.
У ХIХ столітті, коли один з американських президентів став жертвою замаху, керівництво терористичної організації «Народна воля» засудило цей акт терору, заявивши, що якби у Російській імперії існувала така свобода політичного життя, як у США, то народовольці ніколи не стали б на шлях терору.
Звісно ж, ненасильницький шлях звільнення кращий за насильницький. Але вибір зброї у боротьбі залежить не лише від пригноблених, але й від гнобителів. А гнобителі і в Польщі, і в СРСР, і у Німеччині українському народу іншого вибору в той час не надали.
