Останнім часом точиться багато розмов щодо патріотизму та націоналізму. Звичайно — українських. За твердженням авторитетного політологічного словника The Concise Oxford Dictionary of Politics, «патріотизм — це почуття причетності до своєї країни чи нації, не пов’язане з будь-якою програмою політичних дій». Націоналізм же робить належність до своєї нації політичним принципом чи програмою. Тобто це той випадок, коли чоловік за право носити козацькі вуса та голосно співати рідні пісні готовий потрапити до підвалів НКВС або взяти до рук зброю і битися за власну гідність, життя своєї родини, честь Батьківщини. Націоналізм — це патріотизм у дії. Такі почуття притаманні всім народам світу.
Однак різні народи вкладають у тлумачення терміну «націоналізм» відмінні значення. Часто вони різняться, як поняття «справедливість» для вовка та ягнятка. На жаль, впродовж останнього тисячоліття Україна виконувала роль саме «ягнятка», на котрого точили зуби і рвали на шматки зажерливі сусіди-вовки. Отже етнічні українці були просто вимушені захищати землю пращурів, і тому ніколи не затухала, тільки змінювала форми та назви національно-визвольна боротьба народу України.
Батьком українського націоналізму визнається Микола Міхновський. Ще в 1904 році він писав: «Головна причина нещастя нашої нації — брак націоналізму серед широкого загалу... Націоналізм — це велетенська непоборна сила, що яскраво почала проявлятися у XIX столітті. Під її могутнім натиском ламаються непереможні, здається, кайдани, розпадаються великі імперії та з’являються до історичного життя нові народи, які до цього часу покірно несли свої рабські обов’язки супроти чужинців-переможців». Як бачимо, для Міхновського головне значення націоналізму полягало у визволенні з-під рабства. Саме тому він запропонував гасло «Україна для українців!», яке стало провідним постулатом етнодержавної політики ОУН упродовж 20—40-х років минулого століття.
Проте це гасло у жодному разі не означало «Україна ТІЛЬКИ для українців». Навпаки, як зазначив Василь Деревінський («Етнонаціональна концепція ОУН», «Визвольний шлях», кн. 10, 2003), «позиція ОУН щодо інонаціонального населення була такою: в Україні можуть проживати представники всіх етносів. Єдина вимога — показати лояльність до Української Нації, її визвольного руху, а згодом — до Української держави». Олег Рись зазначав: «Кожен народ буде вповні самоорганізовуватися, як це буде відповідати його потребам, його стилеві життя, його традиціям». Навіть не ставилася умова вивчення української мови. «У майбутній Українській Національній Державі ВСІ ЕТНОСИ МАТИМУТЬ РІВНІ ПРАВА». З іншими народами ОУН передбачала будувати відносини «на засадах РІВНОСТІ, ТОЛЕРАНТНОСТІ, СПІВПРАЦІ, домагатися побудови НЕЗАЛЕЖНИХ ДЕРЖАВ НА ВЛАСНИХ ЕТНІЧНИХ ЗЕМЛЯХ». Зокрема, для білорусів, грузинів, литовців, румунів, словаків.
З початком Другої світової війни, коли ОУН розгорнула активну діяльність на Сході України, керівництво організації вилучило гасло «Україна для українців». Тут врахували багатонаціональний склад східних територій і те, що «внаслідок комуністичних диверсій українські ідеї сприймалися тепер як людоненависницькі».
Цілком природно, що поневолений народ не може любити своїх гнобителів. Проте у стосунках із СРСР ОУН відокремлювала ставлення до народу і до державного апарату, закликала росіян до спільної боротьби проти комуністичного режиму за політичну, економічну, особисту свободу. Російській меншині в Україні гарантувалися повні права. Натомість російський народ мусив гарантувати українцям права плекання рідної мови, культури в Російській державі.
Сучасна дослідниця Г. Дичковська доходить висновку: «Ідеологія визвольного руху не містила ознак вищості Української Нації, ненависті або приниження вартості інших націй». Голова сьогоднішньої ОУН Микола Плав’юк зазначає: «Зараз програма ОУН грунтується на філософії ГУМАНІЗМУ ТА СВОБОДИ... Вона заперечує авторитаризм, імперіалізм, насилля та антигуманність» («Українське слово», №45, 2003).
Однак головна відмінність між націоналізмом українців та їх сусідами полягає в тому, що «Українські націоналісти ніколи не мали претензій до територій, які не були заселені українцями» (І. Лисяк-Рудницький).
У той же час історія Росії, становлення націоналізму в цій державі із самого початку будувалися на засадах загарбництва і насильства.
Сучасна Росія, колишня Московія, є породженням Київської Русі, найпотужнішої держави Східної Європи з розвиненими стосунками в світі, високим рівнем матеріального достатку і культури. Хоча ні у «Великій радянський енциклопедії», ні на уроках історії в школах Росії ніколи не згадувалося і не згадується, що засновник Москви Юрій Долгорукий та його син Андрій Боголюбський — князь Суздальський завжди мріяли вирватися зі своїх маленьких, загублених у лісах містечок і посісти перший — Київський — престол Русі. Юрій у 1149 році, а через 20 років — Андрій із ненавистю найжорстокіших загарбників двічі захоплювали Київ та нищили під корінь його мешканців. Щоб остаточно закріпити за собою першість серед родичів-князів, Андрій вивіз із Києва не лише скарби, а й найвідоміші релігійні цінності: святі книги, церковні дзвони, ікони — охоронці Русі. «Відтепер моє князівство стало Руссю!» — зухвало заявив Андрій із Суздаля.
Почавшись із насильства, Володимиро-Суздальське князівство й надалі розширювалося насильницьким шляхом, підкоряючи племена меря, чудь, мордва, і зовсім не зважаючи на їхню думку. У ХIV ст. в гострій боротьбі між Тверським та Московським князівствами перемагає Москва, яку підтримали церковні патріархи. Після подолання татарської навали та повного знищення Золотої Орди починається приєднання до Московії міст Новгорода, Твері, Пскова, Смоленська, Рязані. Московське князівство стрімко зміцнюється і, як вирва, всотує у себе все нові землі разом із населенням, колонізуючи, підкоряючи своєму впливу «дикунські племена» із допомогою військових, введення спадкового дворянства, кріпацтва, зростання церковного впливу. Вже у ХVI столітті територія Московської держави у 10 разів перевищувала Московське князівство. Із 1579 року починається захоплення неміряних сибірських просторів козачим отаманом Єрмаком. У 1654 році до Великого царства Московського, як відомо, входить Україна. Але західні кордони ще слабкі. Петро I, нарешті, «прорубує вікно» до Балтики, захоплює країни Прибалтики, проголошує імперію. Але не Московську, а Російську! За Катерини II захоплюється Кримське ханство, через розподіл Речі Посполитої — Польща, Білорусь, Правобережна Україна. Олександр I приєднує Фінляндію, Грузію, Бессарабію.
Отже, історія Росії принципово відрізняється від історії України. Вона з самого початку заснована на жорстокій диктатурі, поширенні кордонів, зазіханні на чужі землі. Усе підпорядковане меті захвату. Такий же і російський націоналізм — переможний, імперський. Росіяни щиросердно впевнені, що їхні стандарти «смакують» усім розумним націям, а хто не досяг такого розуміння, того треба навчати. Довго й суворо. Недаремно сучасні політики кажуть: «Росія буде або великою, або її не буде взагалі». Тому ні українцям, ні іншим сусідам Росії не доводиться сподіватися на спокій. Треба завжди пам’ятати засторогу Лесі Українки: «Хто визволиться сам, той буде вільним. Хто визволить кого, в неволю візьме».
Але наших співвітчизників турбує питання: яким має бути сучасний український націоналізм?
Нема сумніву — таким, що зміцнює, об’єднує нашу державу, дозволяє сплавити в єдиний моноліт 135 націй, що її населяють. Тому пропоную власне гасло: «В Україні ми всі — українці!» Такі слова примушують кожного громадянина держави замислитися й усвідомити: коли я народився чи приїхав на землю Української держави, дихаю її повітрям та їм духмяний український хліб, то спочатку я — українець, а потім — росіянин, грек, єврей, татарин або поляк.
Тож, єднаймося, жителі Заходу і Сходу, столиці та провінції, і разом створюймо красиву, горду, незалежну Українську державу. Бо тут земля наших пращурів, тут жити нам і нашим дітям. Бо в Україні ми всі — українці!
