Академік Володимир Семиноженко написав змістовну статтю «Що чекає нашу країну?». На початку він висловив незаперечну думку: фундаментом нашого співжиття повинна бути ідея незалежності.
Із людьми, які піднімають на цю ідею руку чи автомат, розмови бути не може. Це наші вороги і, якщо хочете, злочинці. В цей історичний момент ідею незалежності український народ змушений прийняти як абсолют.
Трішки туманно академік написав про проблему територіальної цілісності. Він говорить, що це є внутрішній конфлікт і що Україна є однією із сторін гібридної війни (на другій стороні, очевидно, мається Росія). Це неправильно. Без агресії Кремля внутрішнього збройного конфлікту в Україні ніколи б не було і не могло бути в принципі. Та й не можна агресора рівняти із його жертвою.
Для консолідації країни Володимир Семиноженко радить простягнути руку всім — опозиційним силам...
Під час війни якраз і навпаки — всі самі повинні простянути руку. Та й опозиція — це протидія. А під час війни ніякої протидії допускати не можна, це прямий шлях до поразки.
Дискутувати будемо в мирний час, а зараз треба діяти.
Академік радить не переслідувати за ідеологічні погляди. А кого, власне, переслідують? Коли комуністів, то не за комуністичні погляди, а за погляди російського шовінізму, за піднесення руки на ідею нашої незалежності.
А ось відносно економіки, то я із шановним вченим повністю згідний. Зараз абсолютно очевидно, що всі стратегічні підприємства треба передати в руки держави. Це, до речі, програма ОУН: у приватних руках лише дрібна та середня власність, решту — у віданні держави, тобто, коли можна так сказати, поєднання дрібного капіталізму із великим соціалізмом.
У нас править бал великий капітал, і найбільш страшне те, що виводить гроші за кордон. А держава простягнула руку і просить: подайте.
Жоден президент над цим і не задумувався, тобто в цьому питанні ігнорував інтерес України.
Відносно позаблоковості, нейтралітету не маю чіткої відповіді. Звичайно, якби були в НАТО, то були б захищені від агресії Кремля. Та тут є слово «якби», і це наводить на роздуми.
По-перше, чи справді були б захищені? На папері так, а в дійсності? У Будапешті нас теж запевняли в цілісності нашої території.
По-друге, чи могли ми бути в НАТО? І чи нас там чекають? Хто чітко скаже, що недоробив Ющенко, щоб там були. Ми вступали в НАТО лише на словах. Перед Будапештом навіть не поцікавились в урядів європейських держав, чи нас приймуть.
А тепер глянемо з боку Кремля. Вступ України в НАТО вкрай погіршить стратегічне становище Росії. Це реальний факт. Він дає можливість Кремлю сіяти ненависть серед росіян до України. У їхніх очах він виправдовує ворожі дії Путіна.
Так що у питанні позаблоковості однозначної поспішної відповіді не треба робити. Тим більше голослівної.
Що ж, Володимирові Семиноженку можна подякувати за статтю. Жаль лише, що аж на двадцять п’ятому році незалежності.
