Як змінюються часи. Років 20—25 тому українські журналісти по-доброму заздрили московським — першопрохідцям перебудови — Лістьєву, Політковському та їхнім колегам. Бо був у них «Взгляд», «Прожектор перестройки» інші телепередачі, де вони могли майже вільно й відверто висловлювати свої думки, гостро говорити про недоліки, навіть критикувати партійних чиновників. Для нас кожне їхнє слово було ковтком свіжого повітря після багатьох років комуністичної задухи. Певні спроби (саме спроби) робилися у цьому напрямку і в Україні, але в рамках дозволеного цензурою, яка й задушити вже не могла, і відпустити не хотіла. Тож найбільш відчайдушні ходили по крихкому льоду.
Але часи не просто змінилися, а повернулися практично на 360 градусів. І сьогодні вже Євген Кисельов заздрить нам, українським журналістам. «Я не випадково працюю в Україні, бо в Росії для мене всі канали закриті». («День», 3 березня 2009 р.). Звичайно, така оцінка нинішньої свободи слова в Україні колегою із сусідньої Росії — тішить. Але не зовсім радує інше — як ми використовуємо дану нам свободу, а точніше, можливість відкрито, відверто, щиро думати, говорити, аналізувати, досліджувати, показувати... На що ми витрачаємо дорогоцінний теле- і радіочас, про що пишемо на шпальтах газет і журналів? Точніше, наскільки цей інформаційний «щит» і «меч» працює в інтересах України.
Соромно говорити, але інформаційний ринок, як і речовий, переповнений дешевим «секонд-хендом», — здебільшого з плечей «старшого брата». Словом, доношуємо старе, або говоримо чужим голосом. Виняток складають три-чотири друкованих видання, кілька радійних і телеканалів. І це з кількох тисяч зареєстрованих. Тобто повністю домінують якщо не російські, то російськомовні засоби інформації, яких більше турбує політика іншої країни. Вони ж і стають переможцями українських загальнонаціональних конкурсів, як у цьому році, наприклад, «Комсомольская правда» в Украине».
Не буду вдаватися до огляду преси, а висловлю свої міркування лише про ті телепередачі, які не випадково и регулярно з’являються в українському інформаційному просторі. Візьмемо, зокрема, канал «Інтер». Протягом останніх років у найкращий прайм-час (з 22 год. 20 хв.) для глядачів демонструються далеко не кращі зразки інформаційного та публіцистичного шитва зі клеймом «зроблено в Росії» і навіть «в СРСР». Це ціла низка передач на різні теми. Але один із серіалів заслуговує на особливу увагу. Спочатку це були документальні фільми про «батьків» сталінсько-хрущовсько-брежнєвської епохи, потім — про їхніх «дітей». А тепер уже дійшла черга й до «внуків» злочинців зіркового Кремля. По-перше, кому потрібна ця не першої свіжості радянсько-комуністична жуйка, виготовлена на замовлення владних російських структур, яка транзитом відправляється в колишні країни Союзу? Тим більше що і в самій Росії вона вже давно не користується попитом. Але власники українських телеканалів, з російським капіталом і впливом, охоче купують цей товар, що давно вже пропах совковим нафталіном. По-друге, чому ж ми дозволяємо водити нас по одному й тому ж колу комуністичної облуди, відредагованої за лекалами імперсько-радянських епох? Адже на початку 90-х років про багатьох із цих «героїв» говорилося як про злочинців, а останні п’ять років вони вже не тільки ефективні менеджери, а й видатні діячі ХХ століття. І нас продовжують переконувати, нібито саме вони складають когорту «великих росіян». Що ж, нехай останні й гордяться ними. У нас є свої, і не менш достойні.
Але розгадка тут дуже проста. За задумом сучасних російських ідеологів, експортується цей дешевий ширвжиток для того, щоб відволікти українських громадян (читачів, слухачів, глядачів), і в першу чергу журналістів, від заглиблення у власну історію і створення на цих фактах українських документальних фільмів. Якщо це так, то можна вважати, що задум удався. Українське минуле й досі залишається непіднятою цілиною. Це з одного боку. А з іншого — творці сучасної «російської демократії» не випадково витягують на екран пристарілих «дітей і внуків». Розрахунок теж простий — їхніми вустами ще раз підтвердити, що їхні «батьки» й «дідусі» були в житті «добрими», «люблячими», «ласкавими», «турботливими». Просто «ангелами», які однією рукою їх обнімали, а другою підписували смертні вироки мільйонам невинних людей. І якщо в такий спосіб нинішнє керівництво Росії хоче з їхніми портретами в руках вдруге пройти шлях Радянського Союзу, то нам з ними не по дорозі. А отже не потрібно нам насаджувати й постійно тиражувати ці імена у тих ЗМІ, які українськими є лише за місцем реєстрації.
А хіба кращої якості вся інша інформаційно-пропагандистська та пізнавально-розважальна продукція, якою заповнюється сітка мовлення на каналах: НТН, СТБ, Новий канал, ІСТV, «Україна» та інші? На 70—80% цей товар теж російського виробництва, де інколи зявляються українські персонажі. У той же час український глядач практично позбавлений знайомства з видатними діячами періоду Української Народної Республіки, духовного відродження 20-х років минулого століття, національно-визвольних рухів, Української Повстанської Армії тощо. Для них, як і для відомих та шанованих в усьому світі діячів вітчизняної культури й мистецтва, науки, освіти, як колишніх так і нинішніх, — не знаходиться місця навіть у двох-трьоххвилинних сюжетах інформаційних програм, не кажучи вже про широкоформатні документальні фільми.
Якщо вже керівництво названих каналів найкращий час визначило як російсько-кремлівський, то не обов’язково заповнювати його агітками радянсько-комуністичної доби, а чи пустопорожніми розмовами про НЛО, кримінальних зірок, екстрасенсів тощо. Значно корисніше — і для глядачів проросійських телеканалів з українськими офісами, і для самої Росії — було б, якби протягом цього часу розповідалося про події в різних регіонах Російської Федерації, про життя-буття російських громадян у глибинці. Адже багато сьогоднішніх жителів і громадян України є колишніми уродженцями різних областей сусідньої країни і їм цікаво знати, чим і як живе їхній край. В одному кремлівсько-московському об’єктиві не може поміститися вся Росія.
Але на таке «ноу-хау» можна погодитися лише за однієї умови — як альтернатива. Тобто на центральних російських каналах: «Первый канал», «Россия», НТВ, ТВЦ у ПОРЯДКУ ОБМІНУ мали б з’явитися передачі для РОСІЙСЬКИХ УКРАЇНЦІВ про нашу державу. Повинен же бути баланс, рівновага в інформаційному просторі, чого багато років домагається українська діаспора. Тим більше що сьогоднішні новини на всіх російських каналах позбавлені будь-якої об’єктивної інформації про події в Україні, якщо не назвати це брехнею. Я впевнений, що Кисельову та його колегам, послугами яких люблять користуватися власники і продюсери українських телеканалів, набагато цікавіше було б займатися реалізацією цієї пропозиції, аніж заповнювати ефір одіозними фігурами обох країн. Більше того, від таких програм було б значно більше користі, ніж від десантів московських «акул» російського медіа-простору, що вже втретє висаджуються на кримській землі для участі в міжнародному фестивалі «Великое русское слово». Остання їхня поява на початку червня цього року та участь у круглому столі на тему «ЗМІ Росії та України — кроки назустріч» черговий раз підтвердила небажання колег-сусідів йти один одному назустріч. Зате пихатість і нахабство, нав’язування власної позиції були основними в дискусії. Особливо це проявилося на так званих майстер-класах, де «вчителі» не приховували свого прислужництва нинішній російській владі й політиці. Але ж це кроки не в нашому напрямку і не в майбутнє, а навпаки — в минуле. Не інакше, як москвичі переплутали вектори руху. Більше того, за таких умов вони ще й збираються відкривати в Севастополі філію факультету телебачення Московського державного університету. Правду кажуть: пусти цапа у власний город...
І остання пропозиція. В архіві «Інтера» напевно зберігаються імена тих «Великих українців», які брали участь у так званому конкурсі за пропозиціями глядачів. Про десятьох із них, як відомо, були зроблені хороші документальні фільми. Решта достойних імен залишилася поза кадром. Чому? А це сотні імен, які складають золотий фонд України, а отже варті того, щоб про них знали, щоб ними пишалися і пам’ятали. Чому б «Інтеру» та іншим каналам не повернутися до цього проекту у форматі документального кіно, а не віддавати найкращий час «кремлівським привидам»? Україна, як жодна з країн Європи, а тим більше колишнього Союзу, багата іменами видатних людей, починаючи з Київської Русі, сотні них за роки незалежності повернуто із забуття. Для чого це робилося? Щоб через десять-двадцять років їх знову стерти з пам’яті й забути? І знову молитися ненашим великим і запитувати: «Чиїх батьків ми діти?»
