Взагалі тема свободи інформації як найважливішого аргументу відкритого демократичного суспільства, як навіть четвертої влади настільки складна й слизька, що вона майже «на засипку», як між Сциллою і Харибдою.
Ми всі поринули в перебудовчий «інформаційний казан», у якому так багато всілякої піни і бруду. Мені пригадуються давні промови Побєдоносцева в царській Держдумі з проблем свободи преси. Він справедливо, ще тоді, ставив питання про те, як захищати суспільство від шаленого радикалізму і аморалізму, що формує низькі смаки натовпу, що догоджає їм і, зрештою, паразитує на них же. І хоч рецепти його були чисто заборонними, але діагнози і прогнози виявилися абсолютно точними, що підтвердилося в подіях лютого — жовтня 1917 р. і блискуче відображено в «Червоному колесі» О. Солженіцина.
Судячи з усього, наші слов’янські кораблі минули все ж етап краху і радикальної ворожнечі за югославським сценарієм, але патології та інформхвороб більш ніж достатньо, що так добре висвітила зсередини Наталя Степанець («День», №186). І ось, взявши її в помічники як «спеца», я хотів би все ж заперечити Наталі Лігачовій за темою злощасних олігархів, їх «процвітання» і можливої «еволюції» в кроликів...
Мені здається, Н. Лігачова якось недостатньо враховує генезис класичної олігархії і завжди пов’язаної з цим аморальності. Тому що накопичення величезної власності і владні амбіції завжди пов’язані із закулісно-тіньовою змовою між апаратом влади в особі чиновників і «діловими» ошуканцями за спиною трудових колективів і без урахування їх інтересів.
У потрібний час і в потрібному місці — в Україні — не виявилося лідерів, які, виявивши чесність, політичну волю й творчий підхід, переплавили б спадщину тоталітарного соціалізму на здорову суспільно-економічну модель соціал-демократії. З найменшими втратами для всіх.
Але у нас — все на продаж: і душі, й тіла! І тому процвітаючий 52-тисячний колектив ВАТ «Маріупольський металургійний комбінат ім. Ілліча» повинен бути принесений у жертву власникам акцій заради «правил гри на єдиному приватизаційному полі України без всяких винятків». (Круто, як у футболі). Тому що цей виняток «у черговий раз хворобливо вдарить по інвестиційному іміджеві України» (М. Чечетов, «День», №186).
А по-моєму, все набагато простіше: здоровий ММК імені Ілліча — це як яскравий приклад і докір для владних ошуканців.
Адже демократія спочатку передбачає будівництво багатоукладної економіки з різними формами власності. Конкуруй — виживай. Проблеми немає — її штучно створюють хитруни.
Можливо, я помиляюся, але мені здається, що Н.Лігачова дещо в полоні кіно-ілюзіону, образів магнатів «Волт- Стріту», скажімо, Гекко-Дугласа. Це багато в чому чесний і повчальний для нас фільм. Чарівний Майкл і доля трудового колективу «Blue Star» — або ММК ім. Ілліча — на вазі реальності.
Але я не здатний захоплюватися «акулами», і для мене чудовою є та сцена, де профлідери вдираються в кабінет Гекко і дають йому по його жадібних зубах. І ще здорова фінальна порада батька синові, як досвід для нашої молоді — краще робити й що-небудь створити, ніж торгувати продуктами чужої праці з вічною принадою паразитарної наживи. Дуже важливий для нас досвід!
Тому не дивуйтеся, що мені загалом все ж стає моторошно від побажання процвітання тим, хто, в принципі, в наших умовах клонований від Паші Лазаренка. У мене великі сумніви в тому, що клон «об’єктивних інформ-сосисок» буде сильно відрізнятися від «Удава інформ-батька»! Адже у нас йдеться про неправедно нажите багатство, це свого роду біблійне покарання. Його треба постійно приховувати, охороняти і від поліції, і від таких же тіньових шахраїв, і від журналістів правдошукачів-змієловів. І тут ми знову виходимо на трагедію Георгія Гонгадзе.
Звичайно, так хочеться сподіватися на майбутню всесвітню Мудрість, на тези, що «час — лікар» і що Еволюція перетворить, якщо не теперішніх Хижих, то уже їх дітей неодмінно в нормально конкуруючих кроликів, що жують не собі подібних, а морквину. І тоді навіщо так багато суєти, і чи є сенс у «праведній» боротьбі з конкретними носіями соціального зла і обману як такими?
Але тоді незрозуміло, що робити з сучасним, а головне — iз Львом Толстим? А цей наш Дідусь візьми та й напиши перед смертю в своєму «Щоденнику»: «Життя є лише те зусилля, яке ми здійснюємо в сучасному. Життя в сучасному... Щоб жити чесно, треба рватися, плутатися, битися, помилятися, починати й кидати, і знову починати і вічно боротися».
Написав, як вибив на камені, і камінчик цей, якщо по совісті, не обійдеш, не перестрибнеш...
Істина — в справжніх зусиллях відповідати за себе і свій час, в протистоянні злу як можеш, а це завжди тяжко, якщо конкретно і сьогодні. У цьому сенсі, якщо пам’ятаєте, ключовим епізодом для комісара Корадо було те, що він пішов у монастир від мирської суєти і бруду... Але не витримав цієї ілюзорності дитячого буття — реалії ж зовсім інші.
За особистістю стоїть не лише право вибору, але й проблема готовності до такої боротьби. Наше розуміння, наші помилки... Тому, напевно, ми й шикуємося на цих сходах протистояння злу в так різних образах — від Дон Кіхота до Гамлета, до Корадо, до Дмитра Холодова і Георгія Гонгадзе. У Кафки є такі слова: «Трагізм і солодкість пізнання істини — це трагізм і солодкість пізнання життя... і ця боротьба ведеться завжди на грані життя і смерті». Адже гинуть якраз ті, хто в праведній боротьбі відстежує і намацує конкретні механізми технологій брехні, зайняті пошуком доказів... і це виявляється так само небезпечно, як і пошук лікарем збудника інфекції.
І пробитися одинакові тут надзвичайно тяжко, якщо за ним не стоїть громадянське суспільство — з гласністю, суспільно-парламентським контролем і незалежною судовою системою. Але як же ми ще далекі від усього цього!
А загалом я згодний з тим, що стратегія активного сучасного — допомагати, шукати і не здаватися — все ж сприяє поліпшенню суспільства і усвідомленню себе як морально здорового громадянина.
КОМЕНТАР
Незважаючи на досить жорстку критику позицій один одного, по-моєму, ми з Віктором Монблановим можемо претендувати (принаймні) на «приз читацьких симпатiй» за прагнення вести саме полеміку аргументів. А не переходити на особистості, образи, підозри — чи то в «пристосовництві», скажімо, чи то в «очорнительстві»... І я дуже вдячна за це пану Монбланову — нашому вдумливому, критичному і одночасно доброзичливому читачеві. Не вважаючи за необхідне продовжувати полеміку з даного питання (по-моєму, позиції вже висловлено досить виразно), я, проте, сподіваюся, що це не остання наша зустріч з Віктором на сторінках «Дня». Привіт всім — опонентам і співчуваючим!
Наталя ЛІГАЧОВА, «День»
