Дуже своєчасно газета «День» розгорнула на своїх сторінках розмову про повернення українському народові його історичної пам’яті, без якої нація не може повнокровно розвиватися, впевнено дивитися в майбутнє. Це спонукає читачів до роздумів і участі у досить плідних дискусіях щодо нашого минулого, його важких уроків.
І тут «День» виступає справжнім університетом, котрий збагачує сучасників ґрунтовними знаннями в суспільно- гуманітарній, історико-культурологічній сферах, що так важливо в наш непростий час, особливо, в патріотичному гартуванні молоді.
На мою думку, обов’язок інтелектуалів, яким не байдужа доля національної історії і культури, — повернути своєму народові його духовну спадщину хоча б у правдивому написанні її історичної долі. І як добре, що таку можливість їм надає «День», будучи послідовним і наполегливим у своїй надзвичайно важливій просвітницькій місії.
Як відомо, наслідки тоталітарного режиму, особливо періоду сталінщини, тяжким тягарем лягли на плечі і на душу українського народу. За всю свою багатовікову історію Україна зазнала найбільших втрат у XX столітті. Духовна сфера від того апокаліптичного лихоліття постраждала найбільше.
Важко знайти у світі країну, в якій би з такою демонічною силою тотально нищилися упродовж десятиліть її святині, пам’ятки національної культури, піддавалися репресіям мільйони людей.
Надзвичайно шкідливу роль колишня комуністична ідеологія, котра ґрунтувалася на класовій боротьбі і войовничому атеїзмі, відіграла в тому, що численні культурно-історичні інституції, котрі упродовж століть формували національне обличчя народів, були суцільно зруйновані й замінені вмотивованими за вимогами тогочасної політичної системи.
Кампанія щодо викоренення старовинних назв міст, вулиць, майданів, організацій, набула тотального характеру аж до середини 80-х років минулого століття.
Так, ідеологічно підлаштовані назви всіх типів, неправомірно витіснивши національну ономастику, були позбавлені історичного і культурного змісту. Але це аніскільки не засмучувало тих, хто чинив небачене злодійство в духовній сфері нації.
Не знаю, чи є почуття внутрішнього комфорту у тих, хто, скажімо, мешкає на вулицях Піонерських, Профспілкових, Пролетарських, Радянських, Колгоспних, Комсомольських, Жовтневих, Комінтернівських і відправляє листи своїм адресатам з такими ж назвами вулиць у Чернігів, Вінницю, Ромни, Лубни чи в інші міста, селища і села України?
Усе починалося з руйнації культових споруд, коли разом з ними войовничі атеїсти, натхненні тогочасними кремлівськими ідеологами, знищували також монастирські, церковні архіви, бібліотеки. Духівництво відправлялося до таборів, а звідти — на розстріл. Упродовж десятиліть було зруйновано величезний пласт культури, що нанесло непоправної шкоди національній пам’яті.
Тяжку долю національної духовної культури проілюструю на минувшині козацького міста Лохвиця, що на Полтавщині. До початку 30-х років Лохвиця мала чудовий архітектурний силует. Неповторного вигляду надавали місту шість його храмів — собор Різдва Богородиці, Спаська, Миколаївська, Благовіщенська, Покровська й Іванівська церкви, зведені у ХVIII — ХIХ століттях. До наших днів дивом збереглася лише одна невеличка Благовіщенська церква, побудована 1800 року.
Міста Гадяч, Хорол, Зіньків, Миргород, Лубни (за виключенням Мгарського монастиря), сотні сіл Полтавщини у добу войовничого атеїзму назавжди залишилися без первозданних храмів. І тільки у роки незалежності тут подекуди почали з’являтися культові споруди, котрі зводяться за новими, модернізованими проектами. Щоправда, вони не завжди є вдалими, бо храми іноді будуються господарським способом, спрощено, а відтак позначені рисами еклектизму (напластуванням різних архітектурних стилів). Це вже споруди іншого часу. Ось, чому завжди з благоговінням вдивляємося у давні пам’ятки, милуємося їхньою довершеністю і красою, бо від них лине подих минулих епох — вони бережуть пам’ять віків, єднають нас із духом пращурів. Згадаймо, на якому емоційному і хвилюючому піднесенні перебуваємо ми, коли переступаємо, скажімо, поріг Софійського собору у Києві, чи проходимо повз брами Хрестовоздвиженського монастиря у Полтаві, або фортеці у Кам’янець-Подільському.
Представники середнього покоління, не кажучи вже про сучасну молодь, не завжди знають, коли народився прадід чи прабаба, як їх звали, як вони жили, а про старі назви вулиць, — і поготів. Тут уже маємо справу з історичним безпам’яцтвом, яке вже перейшло і в родинне. З прикрістю доводиться констатувати й те, що громадяни з низьким рівнем культури, духовності й освіченості навряд чи зможуть побудувати повноцінну, незалежну в усіх відношеннях, державу, їм байдуже, звідки походить їхній рід, яку він мав власність, якою його була доля, як треба ставитися до духовної спадщини рідного народу і як її оберігати.
Хотілося б бачити в тій же славній козацькій Лохвиці назви вулиць, майданів, пов’язаних з історичним, героїчним і багатим культурно-мистецьким її минулим. Чому б, скажімо, не назвати одну із вулиць Соборною (колись так називався великий майдан перед храмом)... На мою думку, слід би було вже давно найменувати у Лохвиці одну із вулиць на честь П. Калнишевського, козаків лохвицької сотні.
Чому ж ми так несміливо відновлюємо історичну пам’ять, відроджуємо духовну спадщину? А тому, що натикаємося на бюрократичні перепони, нерозуміння, що без міцних національних духовних орієнтирів важко будувати нове життя, зміцнювати громадянську свідомість нових поколінь.
Перед краєзнавцями, дослідниками історії рідного краю, журналістами, архівістами, літераторами, різними культурно-просвітницькими товариствами (їхніми активістами останнім часом подекуди вже немало й зроблено), перед місцевою владою відкривається широкий простір для конкретних дій у справі національного й культурного відродження.
Перейменування вулиць і майданів, повернення їм старих назв пов’язане з фінансовими затратами, бо громадянам необхідно переробляти документи на їх помешкання і садиби. А це нині коштує не дешево. Держава повинна потурбуватися про те, щоб забезпечити цю важливу роботу відповідними коштами, надавши допомогу територіальним громадам.
Всі, кому небайдужа доля національної духовної спадщини, зобов’язані за покликанням серця і громадянського обов’язку повернути своєму рідному народові його культуру, його історію, щоб не поривався зв’язок поколінь, була гідно увічнена пам’ять тих, хто був незаслужено забутий або викреслений з історії. Не зробивши цього вчасно, ми позбавляємо молоде покоління духовних джерел, без життєдайної сили яких нелегко крокувати в майбутнє.
