Лист Дмитра Карп’яка, який ми сьогодні пропонуємо вашій увазі, є, за словами самого автора, «post scriptum» до статті Н. Хрущової «Сталін і пам’ять» («День», №41).
Чи маємо ми свою, українську історію? Так, маємо. І свою національну мову — українську, і самостійну історію, «не прошену, не дану». Політичну, духовно-культурну, економічну. Як кожен історичний народ і країна. Спасибі нашим діаспорним професорам, які описували й пропагували її сумлінніше й активніше, а головне — патріотичніше, ніж багато хто з наших землячків в Україні. Бо й багатотомна енциклопедія українознавства під орудою В. Кубійовича була створена не в нас, а в далеких чужих сторонах.
Інша справа — яка наша історія і чого в ній більше, світлих сторінок чи сумних? І який «хтось» щипав і щипає її підставові елементи собі, присвоює для свого вивищення те, що було і є нашим, коригуючи «братню» історію на свою користь. Дозволяємо? Беріте, нам не шкода...
Не будемо говорити тут, як далеко в глиб віків сягає коріння нашої історії, з чим і як воно перепліталося у тих глибинах. Які були в ній події важливі, знакові з погляду сучасника, що наново будує, чи принаймні хоче будувати свою українську державу. Думаю, до таких подій, які підтверджують нашу «повноцінність» і причетність до «Європи», належить також коронація київського князя Ізяслава та княжни Ірини в 1075 р., а через 178 літ — славного Данила Галицького та його роду на європейських королів і багато чого іншого.
Думаю також, що і це порівняння українців, наприклад з німцями, вплітається в нашу історію: «У нас селянство не є якась аналогія до нижчих верств, класу «дурних Міхелів»: ані школа, ані адміністрація, ані військо не довершили ніякої селекції, вибору кращих, здібніших одиниць. Найрізніших і часто найздібніших людей має в собі українське селянство» (наприклад митрополит А. Шептицький). Так було принаймні доти, поки не винищив його Сталін своїм голодомором і колективізацією, зруйнувавши, підтявши під корінь генофонд нації. Це також до питання про еліту і «новых украинцев».
Чи знають нашу історію в Європі і в світі і якщо не знають, то чому?
Хто цікавився, бо мав таку потребу, — знали і знають, зокрема й історію політичну. Маю на увазі передовсім наших сусідів. Але не тільки їх. Знали середньовічний французький інженер, фортифікатор і картограф Боплан, сирійський православний дипломат Павло Алепський, знаменитий британець Кромвель, який вітав Хмельницького та українську визвольну війну (агов, пацифісти!)...
Зрештою, хрестоматійні приклади можна наводити довго. Нині здебільше певні політичні мотиви визначають, ким цікавитись, а ким не дуже. Скажімо, відомий французький історик правої орієнтації Ален Безансон Україною цікавиться, прихильник її незалежності. І не один він у Європі й по той бік Атлантики. Після розпаду СРСР спадає поволі пелена «невизнання» самостійності української історії, навіяна західним «лівим» інтелектуалам і частині обивателів прорадянськими «агентами впливу»; для багатьох у сприйнятті Європи «за Бугом і Сяном» зручною стала схема «москвоцентризму». Звичайна підсвідома тяга до «простих схем», а крім того, легше мати справу з кимсь одним...
Щоб Україну на Заході і «в світі» знали, треба там бути! Не лише українським заробітчанам, що згоджуються на будь-яку роботу, а й українським товарам і послугам сучасного технологічного й маркетингового рівня, нашим інженерам, ученим, філософам і артистам. Щоб Україну, її історію знали, не шукали в ній лише чогось негативного й поширювали своїми медіа- виданнями (злиденність, олігархи, тіньові капітали й корупція) — треба привертати до себе увагу іншим: результативними посткомуністичними реформами, підвищенням якості життя, впровадженням політичної та ринково-економічної свободи й демократії, формуванням громадянського суспільства. Цим дивувати світ, а не чимось іншим.
А ще такий приклад. Свого часу київський «Всесвіт» розповів про те, як докторант Сорбонни Ольга Вітошинська, захищаючи докторську роботу з української літератури, переконувала — і переконала! — маститого французького професора в тому, що Україна має свою, оригінальну й цікаву світові національну літературу, що Лесю Українку з повним правом можна поставити поруч з Пушкіним... Врешті, професор, який був відвертим русофілом, зацікавився Україною і став палким поціновувачем її талановитих представників. «Відкрив» для себе, що й паризький аеропорт «Орлі» назвою своєю зв’язаний з відомим українським гетьманом, соратником Мазепи...
Повчальний приклад, чи не так?
