З великою цікавістю ознайомився з матеріалами дискусії про викладання історії в школі «Ми — країна з непередбачуваним минулим» («День», 2002, №2). Відбулася крута зміна орієнтирів. Що вчора вважалося гарним, сьогодні — погане; і навпаки. Нещодавно майже кожний із нас був переконаний, що він — громадянин найбільшої, вільної і щасливої країни. Сьогодні виявилося, що ми — жертви історії, жили в державі абсурду, в королівстві кривих дзеркал...
Подібний суспільний катаклізм руйнівно діє на душі, особливо дитячі, на формування особистості. Вчитель же може стримати згубне розгойдування маятника цінностей і допомогти своєму учневі віднестися до зміни орієнтирів розсудливо і тверезо. Зрозуміло, до минулого вороття немає, але йдеться про те, щоб будь-яку подію і будь-яке явище бачити в русі, в процесі, в реальному масштабі і зберегти погляди, незалежні від настроїв натовпу і політиків. Ми, фахівці-історики, повинні вчити альтернативному погляду. Якщо в майбутньому учень зіткнеться з дилемою, який варіант реформ підтримати, і при цьому відчуватиме брак знань про те, як у минулому розвивалися ті чи інші процеси, він просто не зможе вибрати прийнятний проект вирішення проблем, які стоять перед суспільством та ним. Цьому можна навчити тільки за допомогою історії. І учні, і багато вчителів до цієї роботи готові. А чи готова до цього шкільна програма?
Наші підручники, особливо з історії України, — це безликий перелік подій, які колись мали місце. Ці події, на жаль, оцінюються сьогодні з різних позицій. У підручниках немає «людей», немає особистісних оцінок. Є лише посилання на якісь офіційні документи. Як писав Марк Блок: «Історія — це наука про людей у часі». Тому необхідно широко впроваджувати авторські програми та підручники. Їх повинні розробляти і писати вчителі-новатори, вчителі-практики. Ще один бік питання, пов’язаного з історичною свідомістю. Бачимо, що нині, на жаль, історія перестає бути інструментом політики, знаряддям рішення тих або інших завдань, які стоять перед країною. Адже коріння деяких із них веде у далеке минуле. Цей погляд не новий. Харківський професор-історик Федір Шмідт писав: «Все нинішнє підготовлено минулим, міститься вже в ньому, і саме в минулому потрібно шукати ключ до того, свідками чого нас робить життя». Історичними паралелями мислив Натан Ейдельман, над цією ж темою із захопленням роздумує політолог Олександр Янов... Історія перетворилася на служницю політики, а повинна стати, повторюю, її інструментом. Зараз в історичній науці йдуть два процеси: або паплюження, або возвеличення. А необхідне осмислення. Вчитель повинен почути слова іспанського філософа Хосе Ортегіі-Гассета: «Минуле не може сказати, що нам робити. Але воно може попередити, що нам не робити». Ми таки повинні зробити історію, з одного боку, знаряддям виховання патріотів, а з іншого — засобом рішення завдань, які стоять перед нами. Історія не буває поганою, лише такою, якою була, хоча її іноді дійсно «не можна читати без брому» (В.Винниченко). М.Карамзін говорив, що для патріота історія батьківщини однаково важлива і в славі її, і в нещасті. І негативний, і позитивний історичний досвід є для нас цінним.
Історія — не тільки минуле, історія — це сьогодні, це майбутнє. Ми всі говоримо про виправлення помилок минулого, але не думаємо про сьогоднішні помилки, які припускаються владою (політиками). Потрібно і про сьогоднішні історичні помилки думати, щоб потім про це не шкодувати, щоб майбутні покоління не докоряли за це.
Звертаю увагу ще раз на два концептуальні моменти. Перший: особистісний чинник у нашій історії. З історії зникли люди, історія нагадує вулицю вночі, коли вона патрулюється, а людей немає. Необхідно повернути людей в історію і необхідно змінювати історію для людей. Інший: історичний підхід. Ми не повинні неісторично підходити до праць авторів старовини, середньовіччя, Нового часу. Історія — це жива наука; вона рухається разом із життям. Деякі історичні праці було створено давно, за цей час змінився світ, змінилися епохи, змінилися наші уявлення про цей світ, і ми повинні співвідносити їх із тим часом, коли їх було написано. Не можна повторювати без кінця все сказане тоді, не враховуючи сьогоднішніх і завтрашніх змін. Учень повинен знати, що відбувалося, розуміти — чому. Тим часом із програми навчання виключено ознайомлення з основними ідеями Маркса, Енгельса, Леніна. Або там міститься суцільний негатив? На жаль, про осмислення уроків історії немає й мови.
Через якийсь час будемо «вносити в тему» імена класиків, тут також необхідно відкинути все те, що не витримало перевірку часом. Це складно. Особливо за умов поголовного повернення імен, які раніше відкидалися. Але хто сказав, що шлях до істини легкий? Історія не тротуар, який веде і до храму, і до шинку... Письменник-емігрант Олександр Зінов’єв нещодавно помітив, що ми робимо не менш трагічний крок, відмовляючись від своєї нелегкої 70 літньої історії. Чингіз Айтматов якось сказав, що соціалізму на Заході виявилося навіть більше, ніж у нас. А на японських підприємствах можна побачити плакати із цитатами з творів класиків. Південнокорейці використали механізми, методики радянських п’ятирічок. Ми ж через наших «вождів-перевертнів», познайомилися з багатьма ідеями в спотвореному, часом спаплюженому вигляді.
Знайомлячись із станом справ у колишньому СРСР, японський мільярдер Хіраса Теравамі зробив висновок: «Ми нічого не можемо зрозуміти у вас. Ми свого часу взяли ваш план, наповнили його гнучкими інструкціями, і він у нас запрацював. А тепер ми бачимо, що ви від плану відмовилися. Ви були розумні, а ми, японці, дурні. Ми порозумнішали, а ви перетворилися на п’ятирічних дітей».
Вчителям історії зараз нелегко. Буває, підлітки на уроках-дискусіях можуть запросто «покласти на лопатки». Але освічений компетентний педагог завжди зможе відстояти свою позицію, до якої він прийшов внаслідок осмислення минулого. Решта залежить від особистості та громадянських орієнтирів. Нехай у нас заговорить розум, свідомість відповідальності за майбутнє покоління творців, а не руйнівників України. Не той вчитель, хто вчить, а той, у кого вчаться.
P.S. Виписую «День» з першого дня видання. Вдячний, що Ви є.
