Сонячний день 13 квітня 1945 року. Радянські солдати прорвалися до центру Відня й окопалися в міському парку поруч із пам’ятником Штраусу. Фашисти ще чинили опір, стріляли з вікон, з дворів. Над дахами будинків рвався вгору стометровий шпиль Кафедрального собору Святого Штефана, який димів, а трохи далі на бульварному кільці догоряв увінчаний розбитими кінними статуями кістяк знаменитої Віденської опери. Штраус отримав декілька куль у груди і коліно, але скрипки з рук не випускав. Весна й руйнування, смерть. У сонячний день нормальну людину це особливо ріже несумісністю...
А потім місто впало і за декілька днів стало настільки тихо, що генерали III Українського фронту на своїх джипах, не боячись, поїхали знайомитися з визначними пам’ятками столиці вальсів. Біля посірілого, з пожухлою позолотою парламенту до радянських командирів підбіг схвильований чоловік у штатському. Жестикулюючи, він намагався їм щось пояснити, показати. Що таке?! Світлина назавжди відобразила побачене: австрійський нацист, який убив себе й усю свою родину, і — навпроти — стараються не дивитися прямо на цю картину генерали. Вони дивляться повз і вниз, а ми бачимо ряд паркових лавок, поряд на землі, розкинувши руки, лежить батько родини, на комірці позолочений партійний значок. Метрах у трьох так і залишилася сидіти на лавці його досить молода дружина, голову закинуто назад, біля неї, теж закинувши голову, сидить їхній син років п’ятнадцяти, а трохи далі дочка, їй, мабуть, тринадцять, і вона начебто втомилася і просто заснула на лавці...
Над парламентом у той день уже майорів австрійський прапор.
