«У тюремній камері було 15 чоловік. Пройтися по тій комірчині могли лише двоє одночасно. Вдень спати не можна було. Вночі ж на слідство...»
Плачуть не слабкі, а щирі. Плачуть не від тілесних мук, а від душевних. Плачуть не тому, що нічого не знають, а тому що знають надто багато.
Сльози на очах найдорожчого сусіда — дідуся Богдана я бачу завжди: коли приходжу в гості й від’їжджаю на навчання, коли бесідуємо й мовчимо, коли радіємо й коли сумуємо. Розмовляючи зі мною того вечора, він сміявся, подекуди з сарказмом, але сльози, мабуть, ніколи не висихають на його зіницях. Часто опускав голову та промовляв: «Так було... Ти це можеш знати».
Розповідаю вам про події його життя, бо ви теж можете це знати. 1928 року у с. Боб’ятин на Львівщині народився ще один борець за соборну незалежну Україну Богдан Микитюк. Дороги визволителів нашої держави дуже схожі. Їх катували, принижували гідність, хотіли зробити рабами, не мали за людей і... боялися.
Напрям руху для маленького Богданка визначила сім’я, а супроводжував його Бог. Релігійна родина (батько дякував у церкві) заклала у серце дитини моральні цінності. Що таке патріотизм, відвага показував найстарший брат Іван, що був у ОУН. Одного разу він повертався додому з літературою для навчання учасників організації. А в рідній домівці польський міліціонер саме робив обшук. Мати бідкалася, просила Богданка повідомити брата про небезпеку. 10-річний хлопець шмигнув поміж ногами поляка й гукнув Іванові, щоб утікав...
Закінчивши сьомий клас, Богдан вступив до Торгівельної школи у м. Сокалі, де була Молодіжна ОУН. Отримав псевдо «Вірмен» і приступив до виконання обов’язків. Організував групу з п’яти чоловік, проводив із ними заняття у хаті, де колись жили поляки. Вивчали зброю, готувалися до боротьби. Німці розкрили організацію, тому всі пішли у підпілля. У сусіда Панаса викопали криївки й там переховувалися. Працювали командно. Якщо друг на плоті вивішував білий рушник, значить усе спокійно, коли ж чорний — треба бути обережним.
Розповідав дідусь, що одного разу прийшов додому помитися. Всі гвалт зчинили — облога. Мама дала синові свої чоботи, спідницю, у руки молитовник, на голову хустину зав’язала та благословила. Ось так українець добіг до криївки й врятувався від російських солдатів. Радянські партизани запевняли селян, що «незабаром буде встановлена радянська влада, проженуть німців і життя стане кращим». А наступного дня як хлинули у село ті, з якими мало б бути спокійно, то в скринях, на полицях у жителів нічого не залишилося. Було це напередодні Паски. Усе, що християнський народ приготував до свят, заробив тяжкою працею, відібрали. Через два дні знову б збагатилися, якби ж не Богдан. Хлопець сховався за стодолою, узяв карабіна та й вистрілив. Налякав злодюг, так вони більше не ризикували у с. Боб’ятин приїжджати.
З допомогою Омеляна Івана, що мав псевдо Орест, отримав направлення у Сокальське педагогічне училище, будучи водночас зв’язковим. Для цього, правда, ім’я змінили. Відтоді у документах дідуся написано Петро, але для близьких людей він залишився Богданом... «Дуже цікаво відбувався зв’язок, — зауважує сусід. — У с. Лещатові на пасовищі верби позрізали, а всередині дупло було. Туди клали пошту і звідти забирали. Якось восени, перед Анною, було дуже холодно, болото. Поки доїхав до Лещатова, ноги повідмерзали. Як скочив із коня, так і впав, і не міг встати». Не раз ще у житті цієї людини були падіння, але завжди піднімався. Бо не вміє здаватися. Через пихатість, егоїзм одних доводиться терпіти страждання іншим.
На другому курсі на студента, який був зв’язковим, доніс у КГБ Степан Гринюк. У 1948 році Богдана заарештували. Щоправда Степана Гринюка згодом вбили оунівці. У КГБ зв’язківця Богдана жорстоко катували, та він ні в чому не зізнавався. Пробув у тюрмі на Лонцького рік і дев’ять місяців. Заповідь націоналіста «Ні просьби, ні грозьби, ні тортури, ані смерть не приневолять тебе виявити тайни» — назавжди закарбувалася у пам’яті.
У тюремній камері було близько п’ятнадцяти чоловік. Одні до других сідали плечима й у такому положенні перебували цілими днями. Лише інколи дозволяли пройтися по кімнаті, але тільки двом одночасно. Вдень спати не можна було. Якщо хтось задрімав, то виводили, обливали водою, часто били і знову в камеру. Вночі ж на слідство. «Боки у мене були сині. Їсти давали так, що мене носило, 30 кг важив». Відсидів молодий хлопець в інших тюрмах Львова, Золочева, поки у Москві розглядали справу. Московська особлива нарада засудила заочно на 10 років позбавлення волі та 5 років позбавлення прав. Дали Богданові підписати вирок, а він викарбував літерами: «Не признаю. Я ні в чому не винен». Сказав мені дідусь ці слова, щиро засміявся і продовжував розповідати: «Відправили мене в «табір смерті» в АР Комі СРСР. Везли нас у «телятнику» може місяць. Кожного ранку та вечора перераховували. Всіх заганяли в один кут. Два солдати стояли з довжелезними палками, а третій писав. «Один. Два. Три.» При цьому палкою шмигали. Деколи спеціально декілька разів переганяли з одного кінця в інший, мовляв, не сходилося».
Привезли в табір. Під ворітьми стояв чолов’яга, пальцем вказував і зухвало: «Видите куда идете? Туда идете, назад вывезут». «Так і було», — зітхає дідусь. За його словами, багато людей з країн Прибалтики доживали там останні хвилини. Усі старі, каліки, молодих мало. Розповідає, що лежали ящики з відходами з їдальні. Латиш чи хто інший пориється, знайде голову риби, нахилиться, смокче-смокче, так і помер. Прийшли, витягнули з ящика та й повезли. Одного разу привезли вагон із вугіллям. Молодий Богдан розвантажував і натрапив на цукровий буряк. Швидко сховав за пазуху, приніс у барак, різав по шматочку і роздавав кожному: «То було, як цукерка».
Ще був цікавий випадок у житті Богдана Микитюка. Хтось скаже, що це збіг обставин, інший — на все воля Божа. Приїхав вербувальник відбирати ув’язнених для робіт на шахтах. Узяв двох, що ще можуть жити. Підійшов зв’язковий, просить, щоб його записали, а йому:
— Ты что, иди отсюда. Ты скоро сдохнешь!
— Я буду робити.
— Как будешь работать, когда ты еле ходишь?!
Відійшов хлопець, думає: «Пропаще життя, довго не залишилося». Сльози покотилися. Глянув на нього вербувальник й каже: «Иди сюда! Я тебя запишу. Что с тобой там будут делать, не знаю». Через декілька днів їх повезли в м. Інту. Комісія, побачивши Богдана, що важив 30 кг, не знала, що з ним робити. Вирішили дати на загальні роботи. Юнак зрадів. А в цьому таборі були й українці. Побачили побратима, показали його кухареві, попросили відгодувати. Так він одну котлету під гречку, другу — на гречку, так хлопець і відклигав. Працював на деревообробному комбінаті, потім електриком. У 1953 році Богдан знову пролив сльози... радості. Уже не варто було просити когось про загальні роботи. Треба було їхати на Батьківщину та продовжувати здобувати незалежну соборну національну державу.
Людей, з очей яких ніколи не висихають сльози, залишилося надто мало. Їх треба шанувати, любити. Зрештою, просто бути вдячними за те, що наше покоління уже не катує лютий ворог, не видирає з рук останній кусень хліба. Своїми безглуздими ідеями, непродуманими вчинками не стверджуймо, що їхні жертви були марними. Нам потрібно переймати їхній досвід, адже вони пройшли школу життя. Часу обмаль...
