Пропоную читачам продовження добірки цитат із епістолярної спадщини письменниці.
Я вибираю собі не друзів
моїх друзів,
але друзів моїх ідей.
Леся Українка
ДОРОГИЙ ВЧИТЕЛЮ! — ПРО І ДО ІВАНА ФРАНКА
Тепер мене люди зачинають хвалити, як-от п. Франко, а я якраз і зледащіла, — сором приймати незаслужені компліменти.
Порада п. Франка, себто про видання жіночого збірника окремими випусками, мені сподобалась, і я зовсім не знаходжу, щоб такий спосіб видання відбирав нам повагу, зовсім навпаки.
Оце я врешті зладила до друку свої вірші. Ви-сьте були такі ласкаві, що згодились провадити се видання. Тепер мені зостається перепросити Вас за прийдешні клопоти та подякувати за добру волю, з якою Ви беретесь мені помагати вийти на світ з моїми піснями.
З поводу сієї повісті «Жаль» розкажу Вам, яку вона критику викликала на себе, ще не бувши в друку. Павлик радив мені знищити цю повість, бо вона, мовляв він, не придасть нічого до моєї слави, а ще, може, й пошкодить; Франко ж казав, що се найкраща моя річ і що гріх було б не пустити її в світ.
В нашому контроверзі вразило мене особисто тільки слово «недобросовісно», я навіть хтіла у свій час проти нього протестувати. Тепер я думаю, що се й краще, бо слово по слову ми могли б ще й справді посваритись — ми обоє поети, вразливий народ, як відомо, я дуже рада, що сього не сталось.
ІВАН ФРАНКО
Читаючи лист Франка, я не могла не подумати: «Прийшла коза до воза». Тим часом я відповіла йому в дуже ґречному тоні і послала два вірші. Властиве, я рада такому закінченню нашого «конфлікту», бо толку з нього не було жодного, а Франка, яко писателя і діяча, я ніколи не переставала поважати.
Досі я старалась забути, що я поет «з Божої ласки!» (як казав Франко).
Коли побачите Франка, передайте йому моє вітання і мій великий жаль з поводу лиха в його родині (тяжкої хвороби дружини Франка Ольги), справді, серце крається на саму думку про те!
Була у Ольги Федорівни Франко (гроші віддала). Далеко дуже той дім, аж за містом. Місце гарне і хата нічого собі (я, звісно, суджу по виду, а чи практично збудовано, того не знаю), вони вже там живуть, ледве строїлись, в хатах дуже порожньо. Ольга Федорівна не то щоб слаба, але й не робить враження здорової і говорити з нею дуже трудно, через її дражливість і несподіване стрибання з теми на тему. З її чоловіком ми говорили чимало, все в границях ґречності, ні до чого, звісно, не договорились. Запевняє, що, не зважаючи на критику деталів, він зостається все таким самим прихильником, як і раніш...
Тепер про Ваше «Із дневника». Я розумію Ваше почуття, що Ви немов соромитесь трохи за сі вірші, але не тим розумію, щоб признавала слушність такій соромливості, а тільки тим, що по собі знаю се почуття. Але я думаю, що, власне, ті наші думки і почуття чогось варті, які нам або страшно, або «трохи соромно» нести «геть на розпуття шляхове», — значить, то щирі, інтенсивні почуття, або гарячі, або до болю холодні, але не літні. Я скажу просто: далеко не кожний Ваш вірш одізвався так мені десь аж в глибині серця, як оці картки «Із дневника». Я не знаю, що воно було з Вами в ту страшну дату, якою позначені вірші, тільки тямлю, бо чую виразно, що вона була страшна, і я розумію Ваші вірші широко — може, занадто широко, скажете Ви, але пам’ятайте, що я шукаю завжди у творах поета не автобіографії (надто коли він не хоче мені її дати), а такого чогось, що не його одного обходило б. І я, здасться мені, знайшла се раптом, не шукаючи.
І знов ще один спогад: позаторік по дорозі в Італію я спинилась у Львові. Одного разу я цілий вечір просперечалася з Трушем і Ганкевичем за Вас. Вони говорили про Вашу «універсальність» і раділи, що у нас є такий талан — белетристичний, науковий, публіцистичний, практичний і т.д., все в одній особі. Я ж нарікала, що наше життя вимагає від одної особи стількох цнот заразом. Для мене, наприклад, «Зів’яле листя» більше значить, ніж всі газетні замітки того ж автора.
Про мою аферу з Трушем не буду Вам писати, бо, на мою думку вона не має ширшого значення і не варта Вашої уваги. Я нічого не маю проти того, щоби Ви, називаючи мене «дорогою товаришкою» (в щирість Ваших слів я вірю), відносились з прихильністю і довір’ям до п.Труша. Щодо самого принципу друзі наших ворогів є нашими ворогами, то я вважаю його гідним часів Монтеккі і Капулетті, а не ХХ століття. Я вибираю собі не друзів моїх друзів, але друзів моїх ідей, хоч би случаймо і не всі ті друзі любилися межи собою. З свого боку, я скажу, що Ви для мене друг святої Поезії, найбільшого і найпостійнішого з усіх моїх друзів. Для мене у Вас є завжди щось таке, що стоїть вище всяких кружкових, котерійних та інших справ.
ДО КОГОСЬ ЛЮБОГО, І ДОРОГОГО, І СЛАВНОГО! — ПРО І ДО ОЛЬГИ КОБИЛЯНСЬКОЇ
Перш усього маю сказати, що мені дуже сподобалась «Лорелея» (Ольги Кобилянської), щось є у ній свіже, молоде та оригінальне, в сій повісті я бачу правдивий літературний талант, а не дилетантизм літерацький, що вже так обрид мені в нашій літературі. Пані Кобилянська — писателька нової школи, неоромантичної, але її неоромантичний стиль не дійшов ще до такої гармонії ідеалу з життєвою правдою, як то єсть у деяких новітніх французьких письмовців. Як на мене, то краса ції повісті не так в її ідеях, як в глибокій, тонкій, логічній психології героїні Наталки. Читаючи історію думки Наталчиної, я немов бачила перед собою історію цілого нещасливого нашого інтелігентного жіноцтва.
ОЛЬГА КОБИЛЯНСЬКА І ЛЕСЯ УКРАЇНКА
Дуже прошу (до Михайла Павлика), перешліть мого листа п. Кобилянській. Коли вона не має поняття, що я за одна, то не відмовте рекомендувати мене їй. Я вже давно слідкую за її літературним поступом, і вона мене дуже інтересує яко талан і яко людина. Її писання не дилетантство, а справжня література.
Шкода, коли книжки не підуть на Україну, бо варто, щоб ширша громада прочитала їх. Надто оповідання п. Кобилянської, се просто окраса нашої літератури.
Критика докоряє Вам німеччиною (німецький вплив), а я думаю, що в тій німеччині був Ваш рятунок, вона дала Вам пізнати світову літературу, вона вивела Вас в широкий світ ідей і штуки.
А на літо... вибираємось удвох з Лілею до Вас, на зелену Буковину. Вірте чи ні, а ми зеленої Буковини більше прагнемо, ніж паризької вистави, надто як начиталися Вашої «Некультурної». Що то, за пишне оповідання, ота «Некультурна»! Я не вмію розказати Вам, яке чудове враження справила вона на мене. Які типи, які пейзажі! В нашій літературі нема пейзажиста над Вас, і я не знаю, як готова цінити Вас за се, бо дуже люблю пейзаж в літературі, і завжди мені його бракувало в нашому письменстві.
Ваше «Під голим небом» дуже мені подобалось, і не тільки мені, а всім нам. Се високо поетична річ і до того ж оригінальна.
Будьте мені здорові, мій любий чарівний квіте! Мені здається, що цвіт папороті, якби він був, то був би до Вас подібний.
Але єсть у мене ще одно бажання, таки справжнє, виразне бажання, се поїхати до Вас на зелену Буковину. Мені хочеться Ваших тихих речей, Ваших лагідних поглядів, Вашої ще не чуваної для мене музики, мене ваблять Ваші незнані, а вже милі гори і вся Ваша країна, що здавна мрією моєю стала.
Живеться мені тут так, як можна було сподіватись: п. Ольга ідеальна товаришка, з тих, що не лізуть силоміць у душу і що не відпихають холодом. Мати її нагадує святу Анну на малюнках Леонардо да Вінчі, батько, 75-літній патріарх, трохи консервативного «староруського» напряму (остатні події в Росії зовсім збивають його з староруського тропу, і він вже, очевидно, сам не знає, що робити з своїми «твердими» симпатіями).
Все минеться, одна правда зостанеться, і як Ви станете високо-високо на горі, то звідти Вам всі «ведмеді» здаються малими (йдеться про одруження Осипа Маковея — ведмідь — з Ольгою Кордубою та його взаємини з Ольгою Кобилянською, котра теж любила Осипа Маковея. — M.П.). Не всі мають те, що Ви маєте, Ви маєте іскру в серці, огонь в душі, се, може, не дає щастя, але дає щось більше і вище від щастя, щось таке, чому назви нема в людській мові.
ВИСОКОПОВАЖНИЙ ПАНЕ ТОВАРИШУ! — ПРО ВАСИЛЯ СТЕФАНИКА
Будьте ласкаві, подякуйте (До Ольги Кобилянської) Стефаникові від мене за його «Синю книжечку» (нащо її видали в зеленій обложці es ist etwas komisch), я зробила б це сама, та не знаю його адреси. Гарні його нариси, тільки сумні невимовно... врешті, вся наша література веселістю не відзначається, часом як начитаюсь її (не виключаючи і власних творів), то так і хочеться сказати з розпачем Гамлета; «Най дьявол носить смуткове убрання, а я надіну ясні кармазини!» — і, певне, я се зроблю, тільки ще не зараз, потрохи звикатиму, оце ж почала червоні капелюхи носити...
ВАСИЛЬ СТЕФАНИК
Цитати справили на слухачів якнайкраще враження, надто заінтересувала навіть сторонніх людей (не українців) «Синя книжечка», бо вона зачіпає тему, що тепер найживіше займає російську публіку, а власне, справу пролетаризації селян. Взагалі «мої буковинці» заімпонували киянам.
Бачила вчора й сьогодні Стефаника, приїздив на два дні до Чернівець. На вид дуже здоровий («розбійницький вигляд»,— каже Маковей), а в дійсності хворий, се навіть видно по його настрої, сумний якийсь, так наче що згубив і думає, де б його шукати. Написав оце драму, хтів, щоб поставити тут на сцені (тут тепер трупа Гриневецького), та щось не вийшло з того нічого. Йому тепер погано поводиться, — мусить покинути університет через недостачу грошей, тиняється якось без виразної роботи, а до того хворий, має якісь нервові напади. Шкода, що так якось марнується. Я ще мало до нього придивилась і через те виразного чогось про нього сказати не можу.
Далі буде
