Зі всього видно, що на нас чекає повільна економічна і соціальна деградація. Чому не швидка? Тому що для завершення початого стрімкою катастрофою потрібен як мінімум геній. Неадекватність же правлячого нами кола ідей і людей завданням, що тупо стоять перед нами, не дозволяє сподіватися навіть на такий «позитивний» вихід.
Цілком ймовірно, нам потрібен вже не Президент. Два вже було. Спільними зусиллями із соціально-економічної обстановки створили ритуально-економічну. Важко уявити, якою має бути людина, характер котрої, ідеї, слова, звернені до нас, дії, нарешті, зможуть пробудити творчі сили у комусь, крім швейцарського слідчого. Нас — країну, людей, що її населяють — поквапно надкушують, змочують слиною, жують, проковтують. Хто? Ми називаємо їх елітою. А може, вони самі себе так називають? Причому роблять це не зі «злості», а все від того ж недоумства, недомислу — «сніговий клубок» невблаганно насувається і вона — «еліта» — нічого зробити не може (не мужики?), а самим гинути не хочеться. От і жують, змочують і т.ін. «Нічо» не поробиш — інстинкт самозбереження.
Так, може, нам потрібен травматолог? Або педіатр? Або, рятуй, Боже, вже патологоанатом?
А може, про важку соціально-економічну ситуацію в країні розпускають чутки ті, кому погано живеться? Нумо підніміть руки, хто ще вірить у досить світле майбутнє чи хоч би в те, що все у нас буде добре. Ого! Он скільки ще нас таких! Це радує — отже, нашою останньою думкою перед катастрофою буде найпопулярніша зі всіх останніх думок у цьому світі: «З нами цього ніколи не може трапитися».
31 жовтня 1999 року ми покинемо наші «стійла», зійдемо з «папертей», залишимо заводи й фабрики і зробимо наш «вибір». Черговий крок у напрямі до катастрофи. А через рік, 100 днів, місяць чи навіть наступного дня звичним жестом розведемо руками і скажемо історичне: «Ось тобі, бабусю, і Юра!»
Час потреби в тверезодуманні упущений за діленням майбутнього. Ніхто не змінить нинішнього статусу тверезомисленням і логікою — потрібні надхмарні замки (не плутати із замками з піску). Де архітектор, якому ми повіримо? Адже будувати все одно нам.
Київ
