Цілком погоджуюся з думками шановної Клари Гудзик, висловленими у статті «Канонічна територія» («День», №163). Безперечно, Україна за всіма канонічними правилами православ’я має мати свою помісну православну церкву. Те, що українське православ’я не може вибратися з лабет Московської патріархії, вседозволеність Російської церкви на теренах України — це недоробка нашої влади. В перші роки незалежності це питання можна було вирішити відносно легко. (Інші ж держави це зробили). Але наші можновладці — президенти, спікери — це «прості» сільські хлопці. І до розуміння цього питання їм, певно, не вистачило стратегічного бачення державної перспективи України, а, може, й освіти.
Тепер, коли стало очевидним, що російське православ’я стоїть на імперській позиції несприйняття, а то і ворожості до демократичної, незалежної України, її європейського курсу, на позиції активного втручання у політичне життя нашої держави, нагальна потреба в своїй помісній, автокефальній православній церкві стала очевидною. Але тепер домогтися цього стало важче. Бо в російській еліті досягнено неоімперського консенсусу. А РПЦ є одним із інструментів такого роду політики.
А що стосується таких термінів як прозелітизм, канонічна територія (читай колоніальна територія), то це — розумні терміни для виховання експансіоністських власних імперських домагань РПЦ. Це яскраво видно на прикладі нашої Закарпатської області.
На наші терени християнство прийшло раніше, ніж у Київ і Київську Русь. Є дані, що християнство на ці землі із Візантії принесли ще Кирил і Мефодій. Коли християни розкололися на православних і католиків, єпископи Закарпаття не підлягали київським митрополитам. Не підлягали вони і московським ні митрополитам, ні патріархам. Коли на Закарпаття прийшла унія, закарпатські греко-католики не підлягали греко- католицькому митрополиту у Львові, а були підпорядковані своєму центру в Угорщині (м. Повч), а через нього Папі Римському.
Проте коли радянські війська прийшли на Закарпаття, КДБ разом з московськими попами швидко ліквідувало греко-католицьку церкву і насадило православ’я РПЦ. В 1949 році цей процес було завершено на відповідному церковному Соборі. От тобі і прозелітизм.
В Закарпатті ніколи не було церков РПЦ, і наше церковне життя не мало нічого спільного з РПЦ. Але як тільки з’явилася можливість, РПЦ, використовуючи державну машину СРСР, миттєво колонізувало цю землю. І канонічність чи неканонічність цієї території нікого не хвилювала і не мала ніякого значення.
Тепер в Ужгороді церковний бум. УПЦ (МП) побудувала або будує тут близько десяти церков. В той час як УПЦ (КП) не будує жодної. Хіба не влада виділяє ділянки для будівництва? Хіба не влада проводить відповідну церковну політику? Сам Віктор Черномирдін, коли приїжджав до Ужгорода, цікавився храмами УПЦ (МП). Так що все в наших руках і в руках нашої влади.
