За двома морями, за горами й степами «є така держава Україна», яка, звісно, «не Росія», де нещодавно ми відсвяткували День Конституції, а невдовзі святкуватимемо 15-ту річницю незалежності.
Молода держава, немовби богатир на розпутті, мала великий шанс вибрати шлях свого власного розвитку. Можна було б повернути лiворуч — у щось на кшталт «back in USSR»; можна було піти поступово й обережно праворуч — до країн Європи; можна було піти прямо, власним шляхом — укріплювати контакти з країнами так тоді званого третього світу; але наші політики в захопливому процесі розподілу колишньої державної власності вирішили, що краще буде тупцювати на місці.
Дотупцювалися... Замість могутнього лицаря, країні якого експерти Дойче банку в 90-х небезпідставно пророкували потужне економічне майбутнє, отримали буріданова віслюка, країна якого борсається в економічному безладі, та який і досі не може вибрати, де йому буде краще.
Мали ми «першообраного». Мали ми «двострокового». Маємо «третьотурного». Перемін у вищих ешелонах влади багато, а сума все одно залишається незмінною.
Буде й четвертий, і п’ятий... Але всі «номери» повинні знати, що народ з усіх них завжди запам’ятає КРАЩОГО.
Якщо вчасно не з’явиться наш український Рузвельт, то з великою долею вірогідності можна прогнозувати появу на найвищих владних постах або наших Квіслінгів (а таких і зараз не бракує), або нашого українського Піночета.
Скільки часу загублено марно! На протистояння гілок влади, на протистояння всередині цих гілок... На походи в Український дім, на спікеріади, на вибори-перевибори, на відсутність діючого Конституційного Суду, на коаліційну мильну оперу...
Скільки часу губиться пiд час прийняття законів...
Верховнорадівські бракороби щільно засіяли законодавче поле країни юридичними бур’янами. Реп’яхи та колючки стирчать буквально з кожного прийнятого закону: чого варті численні прийняття «закону про внесення змін до закону», в яких, як правило, забороняється робити те, що робиться насправді.
На жаль, усе це стосується й Конституції, бо насправді у назву «День Конституції», зовсім у стилі Верховної Ради, потрібно внести зміни та надалі іменувати його «День Конституційної Реформи».
Враховуючи особливості творчості наших законодавців, з гіркотою можна додати — першої конституційної реформи.
До речі, зараз у Раді сидять далеко не бідні люди, то може їм спробувати відмовитися від пільг та матеріальної допомоги? Ой, як цікаво буде подивитися на результати такого голосування. Та ще й по фракціях...
Зі створенням коаліційної більшості з’являється можливість ефективної відповіді на сучасні «регіональномовні» та антинатовські виклики.
Взагалі, операція проведення «регіональномовного» наступу була підготовлена в загальновідомому стилі «хотіли як краще». Так, спрацював тимчасовий зовнішній ефект акції, а на неадекватні відповідні дії, як завжди, режисери не розраховували.
На мій погляд, нічого небезпечного в «регіональномовності» немає, якщо теперішня Верховна Рада своєчасно прийме закон про використання державної мови між держслужбовцями при виконанні ними своїх службових обов’язків. При цьому вони повинні спілкуватися з відвідувачами на місцях мовою відвідувачів. Той, хто служить, приймає на себе відповідні зобов’язання й повинен їх виконувати.
До речі, жодних законів і постанов щодо «регіональномовності» в самій Верховній Раді немає. Тому доцільно зобов’язати дотримуватися цього закону й усіх, без виключень, депутатів Верховної Ради, а також депутатів обласних та районних рад, які в ролі державних службовців виступатимуть на робочих місцях, а також при виконанні інших державних обов’язків. Наприклад, інтерв’ю у свій робочий час усі державні службовці повинні давати державною мовою.
УКРАЇНСЬКА МОВА ПОВИННА СТАТИ МОВОЮ ЄДИНОЇ ВЛАДИ.
Тобто, фактично зробити те, що свого часу робилось у Російській імперії та СРСР. Але, цілком зрозуміло, іншими, не жорсткими, не насильницькими, не імперськими, а методами з усебічним урахуванням мовних та інших регіональних особливостей.
Регіональні лідери наполягають на широке економічне співробітництво з Росією.
Дуже хороша теза на фоні попандопулівського поділу золотовалютних резервів, закордонної власності та боргів колишнього СРСР на фоні поділу військових флотів (Балтійський, Північний та Тихоокеанський флоти — собі, а Чорноморський — навпіл, так би мовити, по-братерськи), на фоні вивозу ядерної зброї, на фоні Тузли…
«И это тебе, и это снова тебе, и это опять тебе…»
Гірка правда у тому, що солодкоголосі обіцяльники дешевого газу мовчать, що за будь- яке співробітництво з Росією потрібно буде платити. А якщо врахувати апетити російських політиків, то платити дорого: на деякий час — енергетичною незалежністю, або постійно — суверенітетом.
Інших шляхів домовитися з тим, хто вважає себе політико- економічним монополістом, просто немає.
Не секрет, що країна зараз живе переважно за рахунок сировинних ресурсів та металургійного комплексу. Не секрет, що так довго тривати не буде.
Необхідно припинити балачки щодо розвитку української науки та культури та рішуче ввести систему потужної державної підтримки.
Відчуваю одразу одвічне запитання: «А де взяти гроші на цю підтримку?»
Зрозуміло, що можна відповісти у такому дусі: «А звідки беруться гроші на дорогі авто для чиновників?» Але парадокс у тому, що для підтримки грошей і не треба.
Почнемо з винахідників. Мало кому відомо скільки їм доводиться виходжувати, оформляти, доводити та платити за свій власний винахід. Пропонується БЕЗКОШТОВНО проводити експертизу та реєструвати всі винаходи в Україні (не секрет, що автор, або автори винаходу проводять всю таку роботу самотужки). А чиновники відповідних міністерств та відомств повинні виконувати обов’язки з розповсюдження та контролю ВПРОВАДЖЕННЯ вже запатентованих винаходів. Підприємства, які працюють «за старим звичаєм», повинні сплачувати дещо збільшений «податок екстенсивного розвитку», і, навпаки, прогресивні підприємства — заохочуватися зниженням відповідного податку. Порівняння ефективності роботи може проводитись як всередині країні, так і з ведучими виробниками світу.
Далі. Ніщо не заважає організувати окрему телепередачу на Першому Національному каналі, де науковці та винахідники могли б представляти та пропагувати свої доробки (щось схоже на відому свого часу передачу «Це ви можете»). На жаль, сценарій такої передачі не вміщується у рамки цієї статті.
Можуть зауважити, що щось подібне вже існує на одному з каналів. Але там людину творчої праці виставляють у принизливій ролі випрошувача грошей.
Далі. Створення діючого Державного iнноваційного фонду, контрольованого громадськістю, дозволить знайти необхідну кількість грошей на підтримку науки, винахідництва та мистецтва.
Хочеться, щоб список пропозицій був значно більшим.
Дуже хочеться, щоб владні структури зайнялися нарешті реальними державними справами, бо згаяним часом, як показує розвиток подій, користуються зовсім інші.
На цьому цій казочці кінець...
