Народний депутат з фракції БЮТ Дмитро Видрін на початку лютого в передачі «Темник» розповів, що часто голосує проти власної волі. Ця незручність компенсується, за його словами, самим статусом народного депутата, безкоштовними поїздками по країні, депутатським імунітетом. Тепер, пояснив депутат, він не боїться, коли дзвонять в квартиру.
Колись його годинами допитував у прокуратурі слідчий, тому він дуже цінує депутатську недоторканність. Зрозуміло, що за мажоритарної системи такий відвертий Видрін не став би депутатом.
Не захотів би багато хто бути депутатом, якби депутати не отримували неймовірно великі зарплати і не користувалися пільгами.
Час від часу Ю. Тимошенко, щоб виборці не забували про її «прагнення до справедливості», пропонує скасувати пільги, але наполегливості не виявляє.
При діаметрально протилежних політичних поглядах депутати напрочуд однаково ставляться до винагороди за свою роботу. Вони, хоч і є найманими працівниками у виборців, самі собі її призначають, не зважаючи на рівень життя їх наймачів.
Вони при цьому зловживають владою, що можна, на мій погляд, назвати корупцією.
В одній із вистав Ростислав Плятт грав роль революціонера, який так сильно хотів дати суспільству щось корисне, що заповідав зробити з себе після смерті мило.
Нинішні українські законодавці, в тому числі і революціонери, так сильно прагнуть до розкошів, що готові, мабуть, забрати в убогих останній шматок мила.
Лідер фракції «Наша Україна» в інтерв’ю газеті «День» заявив, що внаслідок зради соціалістів виборці отримали не той уряд, який обирали. Це він вважає політичною основою для дострокових парламентських виборів.
Така заява — вияв демагогії, безвідповідальності, політичного шахрайства.
Якби лідери «Нашої України» і БЮТ виявили гнучкість, мудрість, якби вони піклувалися не тільки про себе, але і про державу, була б інша коаліція і інший уряд.
Треба домагатися не дострокових виборів, а виконання урядом спільних для всіх фракцій передвиборних обіцянок, головне з яких — поліпшення життя народу вже зараз.
У тому, що Україна являє собою не парламентсько-президентську, а урядову республіку (інтерв’ю 16 лютого в передачі «Темник»), Кириленко повністю має рацію. Коаліційна більшість голосує за все, що запропонує уряд, оскільки і уряд, і Партію регіонів очолює одна й та сама людина.
Зворотний зв’язок в цій системі сильніше за прямий.
Змінити становище можна тільки вдосконаленням закону про парламентські вибори. При цьому треба врахувати, що виборці мають голосувати не тільки за програми партій, як було в 2006 році, але і за конкретних людей, які будуть ці програми здійснювати.
Вважаю, що фракції і партії, члени яких відповідно до принципу так званого демократичного централізму зобов’язані виконувати і ті рішення, прийняття яких вони заперечували голосуванням, треба законодавче заборонити, тому що вони є, по суті, військовими підрозділами. Гадаю, що і комуністична партія в СРСР виродилася, не змогла запобігати злочинам її керівників, зокрема, через цей принцип.
При будь-якому мандаті (і не імперативному) депутати зобов’язані голосувати за закони, потрібні для виконання партійної програми, але варіантів законів може бути багато, тому і голосування проти, не так, як інші, може бути не шкідливим для партії або фракції. Воно може бути виявом компетентності, далекоглядності.
Неприродно, щоб депутати голосували завжди так, як їх лідер.
По телебаченню показали, як депутат-сигнальник, звівшись, енергійними помахами рук диригував в сесійному залі процесом голосування. Це виглядало ще більш огидно, ніж те, як депутати бігали вздовж пультів, щоб проголосувати і за відсутніх.
Запам’яталося ще одне інтерв’ю, його в передачі «Діловій світ» 4 лютого симпатичний, мужнього вигляду журналіст боязко брав у міністра фінансів М. Азарова.
Міністр відчував себе в студії господарем, промовляв монолог, несміливій спробі журналіста отримати відповідь на питання глядача про те, чи не встановлюється в Україні диктатура Кабінету Міністрів, суворо поклав край: «У серйозному питанні не треба баламутити!»
Міністр захоплювався процвітаючим Сінгапуром і успіхами Радянської влади, що зуміла з 1920 по 1936 рiк перетворити руїни імперії на сильну індустріальну державу.
Про те, що для цього перетворення влада застосувала насильницьку колективізацію, голодомор і репресії, він наче й не знав.
Нагадати йому про це журналіст не посмів.
