Якось на російському телеканалі ТВЦ я дивився інформаційну програму «События» про судове засідання над Надією Савченко. В цей день на засіданні суду Надя наочно продемонструвала присутнім у залі спосіб, в який донецькі сепаратисти схопили її і вивезли на територію Росії, одягнувши на голову великий квітчастий целофановий кульок.
Не приховуючи своїх емоцій, диктор «Событий» вигукнула: «Достала всех своей эпатажностью эта преступница... Двадцать пять лет заключения она заслужила!». І це лунало з уст диктора інформаційної програми, яка передбачає певну нейтральність в освітленні подій дня, з уст жінки, якій Надія Савченко нічого лихого не зробила.
«Мова ненависті» до навколишнього світу проникає сьогодні в найменші шпарини російського буття.
У моїй пам’яті враз зринув далекий 1950 рік. В селі, де я проживав, була лише семирічка, щоб здобути середню освіту приходилося ходити в сусіднє село. Був похмурий осінній ранок, по дорозі, розбитій негодою, попри тини і паркани вервечкою бігли школярі до станції на потяг до Львова, поспішали робітники і службовці, сільські газдині з молоком, сиром і сметаною повагом ішли на невеличкий базарчик, щоб виторгувати якусь копійку.
Аж раптом, до стоячого на узбіччі критого сірим брезентом автомобіля, двоє озброєних військових ведуть людину з мішком на голові.
У ті роки усі від малого до великого знали про арешти і репресії, які чинили «визволителі» в Галичині, але так, наяву побачити людину з мішком на голові, що брела по болоті, мені не доводилось.
В цей день на вулиці і сільських оселях, тільки і було розмов про людину, яку заарештували енкаведисти. Аж на другий день стало відомо, що забрали (саме «забрали», бо слово «заарештували» у нас не вживали) директора сільської школи. Директора моєї школи, фронтовика, що з третього курсу Запорізького педінституту пішов на війну, дійшов до самого Берліна, одержав кілька поранень і десяток орденів і медалей. А вина відставного капітана була в одному, що, будучи керівником середньої школи, не виявив, не вгледів, не доніс куди треба, що одна з вчительок його школи була зв’язковою УПА.
Через місяць нашого директора з тюрми випустили, перевели в завучі школи, а ще через рік він помер. Ні фронтові дороги, ні німецькі кулі і снаряди не здолали, не зламали цього козацького нащадка, Івана Івановича Писаренка. А от мішок на голові й енкаведистські катівні зробили свою страшну справу.
Чи вистоїть козачка Надія Савченко у боротьбі з цією нелюдською силою? Поможи їй, Боже!
