2 серпня 2013 року. Так розпочалася наша проща. В одному автобусі зібралися люди з різних міст України: Києва, Проскурова, Прилук, Білої Церкви, Ставища, Івано-Франківська, АР Крим. Але єдине, що об’єднувало всіх, — бажання поклонитися землі, де півстоліття тому було розстріляно наших земляків, поклонитись їхнім могилам. Кожного з присутніх не оминуло лихо, яке розпочалося 5 серпня 1937 року (виконання постанови Політбюро ЦКВКП (б) від 2 липня 1937 року П 51/94 «Про антирадянські елементи», за наказом НКВС СРСР №00447 — «чистка суспільства від антирадянських елементів», яку обѓрунтував новий нарком НКВС М.Єжов і підтримав Й.Сталін), хтось у ці страшні роки втратив батьків, хтось — бабусю й дідуся, а хтось усю родину.
На святе діло 36 осіб благословив настоятель Свято-Покровської церкви, Владика Володимир (Черпак).
3 серпня 2013 року. Околиця Санкт-Петербурга до болі в серці вразила Левашовським меморіальним кладовищем (Левашовською пустинню (відлюдним місцем)). Обіч дороги — пам’ятник-гільйотина, яка от-от забере людське життя. Залізний язик дзвона сповіщає небіжчикам про нас, відлуння його розходиться навсібіч. Із прапорами, на яких чорні стрічки, з вінками, хлібом, рушниками, калиною, чорнобривцями, іконками, свічками та рідною землею стоїмо біля гранітного хреста (спочатку був дерев’яний), читаємо напис: «Українцям, жертвам тоталітарного більшовицького режиму, розстріляним у 1937 — 1939 роках». Згори на хресті написано російською мовою: «Вечная память украинцам безвинно убиенным». Отець Іван, який був із групою протягом усієї поїздки, відправив панахиду за наших земляків (лише село Іванівка Ставищенського району подало імена понад 200 осіб).
4 серпня 2013 року. Далі наша делегація прибула до Петрозаводська — невеликого міста на березі Онезького озера. У Центрі національних культур нас зустріли представники Карельського республіканського громадського товариства «Калина». Почесний голова (2000 — 2012 рр.), кавалер двох орденів княгині Ольги Скрипникова Лариса Григорівна та нинішній голова — Рукавишникова Світлана Володимирівна. Пані Скрипникова ознайомила всіх присутніх із історією створення пам’ятника — козацького хреста «Убієнним синам України» (автори Микола Малишко та Назар Білик, Київ). Пожертви на його будівництво було внесено українцями Америки, Карелії, Канади, України, Воркути (Росія). Стараннями Лариси Григорівни офіційне відкриття відбулося 5 серпня 2005 року (розпочато спорудження 1998 року).
5 серпня 2013 року. Цей день схвилював найбільше: поминальна процесія в Сандармосі (Сандормосі). Здалося, що потрапили у Київську Биківню, але тут зібралося людей набагато більше, нас виділяють синьо-жовті прапори та вишиванки. Йдемо хресною ходою по асфальтованій доріжці, перед нами величезна сіра брила з написом: «Люди, не убивайте друг друга». Звучить траурна музика, годинник вистукує хвилину мовчання, виступають урядовці Карелії та Санкт-Петербурга, представники організацій різних країн.
На центральному майдані ще один пам’ятний знак із написом: «Здесь, в урочище Сандармох, месте массовых расстрелов, с 1934 по 1941 годы убиты свыше 7 тысяч ни в чем не повинных людей: жителей Карелии, заключенных и спецпоселенцев Белбалтлага, узников Соловецкой тюрьмы. Помните о нас, люди! Не убивайте друг друга!» Далі — триметровий козацький хрест із сірого граніту, біля якого отець Іван знову відправляє панахиду. У небо знялася пісня-реквієм Б.Лепкого «Журавлі». Може, її почують Курбас О.С., Куліш М.Г., Дикий Ю.П., Ніжинський А.Й. Портрети цих страждальців бачимо поруч на хрестах та деревах.
Прямуючи далі до п. Кемь, заїжджаємо до селища Повенець, яке було свідком трагедії 1931—1933 років та будівництва Біломорканалу. З мапою Біломорсько-Балтійського каналу, світлинами та іншими документами ознайомились у краєзнавчому музеї Медвежогорська, директор якого Сергій Іванович Колтирін створив експозицію з історії будівництва каналу.
6 — 8 серпня 2013 року. Вранці наша делегація прибула катером до о. В. Соловецького Архангельської області, що знаходиться в 63 км від материка в Білому морі. Такому ж білому й холодному, як сама назва. Спущені прапори з чорними стрічками, тужлива пісня лине над Соловками — це ми йдемо до Соловецького каменя («Соловецким заключенным», «Вічна пам’ять співвітчизникам — жертвам репресій тоталітарного режиму») та дерев’яного хреста, які знаходяться на Алеї Пам’яті... Йдемо у бараки, які ще будували в’язні (хоч як це дивно, там зараз живуть люди). В одному з них — експозиція «Соловецкие лагеря и тюрьма 1920 — 1939». Із цим музеєм нас ознайомила науковий співробітник Бочкарьова Ольга Володимирівна.
Особливо вразив напис на одній зі стін у бараку «Советская власть не карает, а исправляет». На стінах у чорних рамках —портрети в’язнів, їх спогади про табірне життя, непосильну роботу та гидке харчування. Ще дуже сильно здивував один плакат із написом: «Все вновь прибывшие первоначально приучаются к физическому труду. Задача лагерей — приучением к труду перевоспитать из социально вредных людей — полезных членов общества». Про який це «труд» говориться? Чи яку його норму? Десять колод витягти на дорогу, обрубавши гілки — не кожен це витримував, та й замерзав у снігу.
Свою розповідь п. Ольга продовжила наступного дня на Секірній горі... У 1923—1930 рр. на цій горі знаходилося ІV Відділення СЛОН ОГПУ — чоловічий штрафний ізолятор. Термін покарання — від одного місяця до одного року. Інформаційно-слідчий відділ та адміністрація табору могли відправляти сюди людей за втечу та підготовку до неї, за неодноразове та групове ухиляння від роботи, за порушення табірного режиму, за «контрреволюційну агітацію» у таборі та зв’язок із жінками. Вирок виконувався на місці, постріли було чутно в камерах, що були переповнені роздягненими до спіднього штрафниками та підслідними. А ще перед Секіркою була рота негативного елементу з карцерною камерою при ній. Самі в’язні копали собі могили, яких із початком зими було дедалі більше...
Помолившись у церкві за безневинні душі, спустились униз до дерев’яного хреста, останній раз пролунала пісня «Журавлі»: ми прощались із земляками... Наступного року ми знову до вас приїдемо.
Тетяна ЧАРКОВСЬКА, учасниця прощі, учитель-методист спеціалізованої школи №49
