Коли надія перевищує страх, то вона породжує відвагу.
Георгій Кониський, український письменник, проповідник, церковний і культурний діяч

Код самосвідомості

11 грудня, 2004 - 00:00

Останнім часом українське суспільство поділилось на тих, хто не має сумніву в тому, що результати виборів президента України сфальсифіковані, й тих, хто, не зважаючи на численні факти фальсифікації та Ухвалу Верховного Суду, все ще наполягає, що все було чесно й президентом обраний Віктор Янукович. Ми вже ніколи не отримаємо відповіді на запитання: «Як поводилися б прихильники Ющенка, якби й передвиборна кампанія, й голосування, й підрахунок голосів здійснювалися б у цілковитій відповідності до законодавства, а результати виявилися б такими ж, які оголосила 24 листопада ЦВК?» Але справа не в цьому, а в принципово іншому.

Переважна більшість можновладців, політологів, вчених, митців, інших діячів Росії, яких відверто здивувала «помаранчева революція», не втрачають нагоди наголосити на тому, що ми й вони — практично ідентичні, майже один народ. Та чи справді це так?

Про те, що в українцях індивідуальне начало превалює над колективним, — загальновідомо. Як і те, що у східного сусіда — навпаки. Ще одну відмінність тонко підмітив в інтерв’ю «5 каналу» президент Центру економічного розвитку Олександр Пасхавер: «Для Сходу наказ вище за закон». Ще один факт: хто, скажіть, будь ласка, є носієм месіанської ідеї, тобто ідеї богообраності свого народу, який єдиний і вказує людству «правильний путь» — ми чи наші сусіди? Й хто страждає на імперський синдром? Нарешті, ще одна принципова відмінність — відносини народу з владою. Схід сприймає верховного правителя країни майже як божество, якому усе дозволено. За радянських часів це явище трансформувалось у культ «вождів світового пролетаріату». Та й обожнювання правителів, і створення їхнього культу — це не що інше, як ідолопоклонство.

У чудовому романі видатного російського письменника Олексія Толстого «Князь Серебряный» є красномовний сюжет. На бенкеті у кремлівських палатах Івана Грозного зібрався увесь цвіт боярства тодішньої Московської держави. Посланець царя підходив до багатьох гостей із рогом, наповненим вином, й промовляв: «Государь велит выпить за его здравие». Зрозуміло, відмовитись гість не міг. Та лише одна людина в залі, сам цар, відала, чи те вино без домішок, чи з отрутою. Якщо вино було з отрутою, гість негайно помирав, слуги виносили його із зали, а банкет продовжувався так, ніби нічого вартого уваги не сталося... Це — рафінована деспотія в її необмеженій уседозволеності та найбільш огидному прояві. В Україні ж такого, як і в інших країнах Заходу, не могло відбуватися й ніколи не відбувалось. Бо ніколи в Україні не було ідолопоклонства у стосунках із владою. Навпаки, ще за часів Київської Русі громада неодноразово позбавляла князів престолу, виганяла зі столиці. Пізніше, вже за часів козаччини, щойно обраному гетьману козаки змащували голову багном, аби він пам’ятав, звідки походить і кому має служити; гетьман щорічно звітував за свою діяльність, а козаки вирішували, чи продовжувати йому гетьманувати, чи обрати іншого гетьмана. Чи не показовим є той факт, що найдемократичнішу конституцію в Європі того часу написав саме український гетьман Пилип Орлик, але втіленню її в життя завадив саме самодержавний режим Російської імперії.

Усі ці відмінності, як і багато інших, є складовими національної самосвідомості двох народів, про які йдеться. Аналізуючи ці відмінності, з цілковитою впевненістю можна стверджувати: ми не тільки не належимо до однієї з нашими сусідами цивілізаційної системи, а належимо до цивілізаційної системи, протилежної за своєю сутністю. Отже, ми є народ із абсолютно іншою духовною організацією. Але при цьому аж ніяк не слід забувати, що національна самосвідомість українця протягом віків перебувала у жорстких лабетах іншої цивілізаційної системи. Будь-який прояв національної самосвідомості, що виходив за межі, встановлені спочатку самодержавним, а згодом комуністичним, режимами, жорстоко придушувався.

А до якої ж цивілізаційної системи належать керманичі держави? На мій погляд, до східної. Про це свідчать і методи їхньої діяльності (включно із тими, що застосовувались під час президентських перегонів), і участь у створенні ЄЕП (того «гачка», на який Росія намагається «спіймати» й надто довірливих, і тих, хто свідомо бажає жити з тією державою «єдіно і неделімо»), і вилучення з Воєнної доктрини України положення про мету України вступити до НАТО, і погодження на спільне використання обома державами української частини Азовського моря, і зміна напрямку транспортування нафти нафтогоном Одеса — Броди, й допущення іншої держави до безпосереднього втручання у наш виборчий процес, й обіцянки провладного кандидата у випадку перемоги запровадити інститут подвійного українсько-російського громадянства, за який негайно «ухопився» президент сусідньої держави, тощо.

Проте події останнього часу, які потребують окремого глибокого аналізу, свідчать про те, що, попри такі вкрай несприятливі обставини, процес виходу українців із лабет іншої цивілізаційної системи (в одних регіонах — повільніше, в інших — швидше) розпочався, він набирає обертів, і зупинити його вже ніхто не в змозі, ми таки станемо великою нацією, яка посяде гідне місце в Європі та світі!

Юрій СТАДНІЧЕНКО, Київ
Газета: 
Рубрика: