У №98 за 12 червня 2009 р. прочитав у рубриці «Пошта дня» (особистості) статтю «Галицький «італієць» — про славного українського співака Олександра Пилиповича Мишугу. Про життя сьогоднішніх зірок естради ми знаємо чимало, а от про життя О. Мишуги — майже нічого.
Дуже складним, трагічним було особисте життя цього «сівача краси і добра». З його листів та багатьох інших джерел відомо, що в 1885 році Мишуга одружився з полькою Марією Прус-Гловацькою (обвінчалися вони в Кракові, в костьолі кармелітів), та прожили разом недовго.
Батьки й родичі Марії, небагаті старосвітські міщани, з самого початку робили все можливе, щоб не допустити шлюбу своєї дочки, «порядної панни з доброї сім’ї з якимось там артистом». І молоді скоро розійшлися, незважаючи на те, що Марія через два місяці мала стати матір’ю. Пізніше вже не міг з’єднати їх ні син, що народився, ні умовляння Марії.
Друге кохання Олександра Мишуги до польки Марії Вісновської, талановитої драматичної артистки, теж було нещасливим. Успіхи на сцені та в житті запаморочили їй голову й не дали можливості по-справжньому оцінити безмежну любов та прив’язаність до неї Олександра Мишуги, хоч вона й кохала його. Вони часто зустрічалися, бували одне в одного на виставах, подовгу дискутували.
Та ось 1 серпня 1890 року Варшаву блискавкою облетіла звістка про трагічну смерть Марії Вісновської від кулі корнета царської лейб-гвардії Олександра Бартенєва. Ні в матеріалах судового процесу, ні в численних статтях преси того часу так до кінця й не з’ясовано мотивів цього вбивста, і справа Бартенєва-Вісновської ще й досі не перестає цікавити багатьох дослідників і шанувальників таланту О. Мишуги. Звістка про вбивство Марії Вісновської приголомшила Олександра Мишугу. Ввечері в день похорон Марії Вісновської він мав співати спектакль «Фаворитка» Гастано Доніцетті. Думаючи, що Мишуга не зможе виступати в цей трагічний для нього вечір, дирекція театру вирішила відмінити спектакль, видрукувавши для цього спеціальну афішу. Але Мишуга рішуче заявив: «Я співатиму!»
Публіка заповнила театр задовго до початку вистави. Прийшло і все столичне начальство на чолі з генерал-губернатором. Тисячі людей оточили театр, заполонивши площу й вулиці навкруг. Ні адміністрація, ні поліція довго не могли нічого зробити, щоб стримати людей.
Мишуга співав так проникливо, так душевно, з таким драматизмом, що з перших же звуків його голосу в залі замигтіли хусточки, почулися схлипування. Події на сцені поступово розгорталися, й Фернандо-Мишуга — почав свою знамениту арію над могилою убитої, безмежно коханої Леонори. Це був не просто спів, не просто гра, а справжня драма людини, що втратила найдорожче.
Ще довго після цього спектаклю варшав’яни говорили про незабутній спів і гру Мишуги та про трагічну смерть М. Вісновської. Багато писала про це й тодішня польська преса. Легенди про цей вечір і спів Мишуги ходили Варшавою дуже довго.
Образ Марії Вісновської залишився в серці Олександра Мишуги на все життя. Він не зміг забути її, не зміг покохати більше нікого й так і залишився самотнім до самої смерті. Усі свої сили й душу Мишуга віддав рідному мистецтву.
Польська преса високо оцінювала тоді мистецтво співу й гри Олександра Мишуги. Вона ставила його в один ряд з найкращими співаками тогочасної доби, такими як Енріко Карузо, Маттіа Баттістіні, Федір Шаляпін.
У день урочистого відкриття у Львові оперного театру (нині Львівський Національний Академічний театр опери та балету імені Соломії Крушельницької), яке відбулося 4 жовтня 1900 року, було показано оперу В. Желенського «Янек» із життя карпатських верховинців. (Цікаво, чому б сьогодні її не поставити у Львові, Чернівцях, Тернополі?) Головну партію її було написано спеціально для Мишуги. Спектакль пройшов блискуче. 1900—1901 роки О. Мишуга проспівав у Львові одинадцять партій, зачарувавши всіх чудовим голосом і теплом щирих почуттів.
Сьогодні в Україні є Львівський Національний Академічний театр опери та балету імені Соломії Крушельницької. Він вже не в Австро-Угорщині, не в Польщі, не в Радянському Союзі, а на українській землі — у Львові. На превеликий жаль, багато славних митців минулого фізично не змогли співати на рідній сцені, в українських національних операх за незалежної України. І все-таки Олександр Мишуга й Соломія Крушельницька співали у Львові в «Запорожці за Дунаєм» С. Гулака-Артемовського на сцені театру Скарбека, притому так співали, що публіка сім разів викликала Мишугу та Крушельницьку на сцену, а оплескам і вигукам «Браво!» не було кінця.
Олександр Мишуга займає почесне місце і в історії українського концертного виконавства як один із кращих інтерпретаторів і пропагандистів українських народних пісень, творів вітчизняних композиторів та зарубіжних авторів, а також польських народних пісень, романсів Петра Чайковського, Михайла Глінки, Владислава Желенського.
У березні 1914 року український народ відзначав 100-річчя від дня народження Тараса Шевченка. Олександр Мишуга взяв у цьому урочистому святі найактивнішу участь. Він співав на ювілейних концертах у Львові й Києві та інших містах України, виступав з протестом проти заборони царського уряду відзначити цей славний ювілей на Наддніпрянській Україні. Служити своїм мистецтвом рідному українському народові, високим ідеалам прогресу — ось у чому Олександр Мишуга вбачав основне покликання митця.
На самому початку 1922 року здоров’я Олександра Мишуги значно погіршилось, і він виїхав в курортну місцевість неподалік від німецького міста Фрайбург, маючи надію, що прекрасне чисте повітря, чудові кліматичні умови та відповідне лікування допоможуть. Але лікарі встановили рак шлунка, негайно зробили операцію — та вже було запізно. Після страшних тритижневих мук 9 березня 1922 року Олександр Пилипович Мишуга помер.
Незадовго до смерті він заповів, щоб усе його майно було передано Музичному інституту імені Миколи Лисенка у Львові (згодом Львівська консерваторія, а нині Львівська державна музична академія імені Миколи Лисенка).
Учні й щирі шведські друзі Олександра Мишуги зробили все, щоб виконати його заповіт. У кінці вересня того ж року його прах було перевезено до Львова, а звідти 29 вересня — у рідний Витків під тихі липи, які він так палко любив.
Усе своє життя Олександр Мишуга віддав рідному українському народу, улюбленій Україні. Про них він не забував ні в хвилини радості й тріумфів, ні в тяжкі часи невдач і розчарувань. Зі святими словами про безмежно дорогу Україну, рідний йому Витків він відійшов у небуття. Відійшов, щоб жити вічно в серцях сучасників і наступних поколінь.
