Популярність прийшла до композитора в 1960 роки. Олександра Івановича Білаша любили і шанували ще за життя. Пісні композитора звучали в усій країні. Почути їх можна було у великих концертах, у сільських клубах і навіть на шкільних сценах. Найкращі виконавці вважали за честь мати у своєму репертуарі твори, написані Білашем (Дмитро Гратюк, Діана Петриненко, Євгенія Мірошниченко, Гізелла Ципола, Микола Кондратюк та інші співаки включали їх до своїх концертів, записували і на радіо та ТБ). Так, гарний баритон Анатолія Мокренка, великого друга Білаша, і оксамитове мецо-сопрано Лариси Остапенко, дружини композитора, дали життя в ефірі багатьом пісням Олександра Івановича. А перший успіх приніс Білашеві фільм Київської кіностудії ім. О. Довженка «Роман і Франческа» (1961 р.). У виконанні Олександра Таранця в ньому прозвучала пісня Романа «Впали роси на покоси» на вірші Д. Павличка. Незабаром цей твір буквально не сходив з уст глядачів, які полюбили його. А «Роси...» співали в усьому колишньому СРСР. Лірична жилка «билася» в кожній композиції композитора, і тому, навіть вирісши часом на драматичному сюжеті, пісні залишалися теплими, задушевними, немовби відкривали в людських серцях якийсь потаємний клапан. А ще твори Олександра Білаша завжди відрізняли і проникливість мелодії, й майстерність поетичного слова. Можна пригадати багато популярних пісень композитора. Так, на вірші Михайла Ткача було написано «Ясени», «Білі лебеді», «Сину, качки летять»; на слова Степана Пушика — «Треба йти до осені», «Любисток». У співдружності з поетом Дмитром Павличком створено пісні «Долиною туман тече», «Дзвенить у зорях небо чисте», а 1963 р. — «Лелеченьки», яка прозвучала в кінофільмі «Сон», присвяченому юності Тараса Шевченка.
Особливе місце в творчості маестро посіли «Два кольори» (проникливі вірші до пісні написав поет Дмитро Павличко). Першим її виконавцем став Дмитро Гнатюк. «Два кольори» миттєво завоювали слухачів, підкоривши красою мелодії, глибоким ліризмом обох начал пісні: музики та поезії. Пісня немовби була часткою нашого життя, записаного словами й нотами. Багато слухачів пізнавало в ній себе, своє життя. І пісня «пішла» в народ. Її виконували професіонали, аматори та просто всі, кого вона не залишила байдужим. Трохи пізніше пісня «перелетіла» океан. Її заспівали на іншому континенті — в діаспорі. Незабутнім стало її задушевне виконання канадкою українського походження Квіткою Цісик.
«Два кольори», переживши час першої популярності, після якої багато «хітів» зникають назавжди, пустилися у вільне «плавання» на багато років. Як і «Пісня про рушник» Платона Майбороди, ставши не просто класикою, а справжньою українською піснею-легендою:
Два кольори мої, два кольори,
Червоне — то любов,
а чорне — то журба...
Багато слухачів мимоволі відчували, що в гармонії, в музичних образах пісні втілилося наше минуле та сьогодення. Але ніхто навіть не здогадувався, що в ній прозвучало й майбутнє. 1986-й, вогненний рік: чадить 4-й блок Чорнобильської АЕС, який став некерованим. Сидячи біля телевізорів, люди з трепетом чекають на «фронтові зведення» з Прип’яті. Реактор «дихає» радіацією, і в той тривожний час кияни сиділи з наглухо зачиненими вікнами будинків, аби не проникав у щілини радіоактивний пил. У перші дні після вибуху в Чорнобиль виїхали кінематографісти, які знімали небезпечні об’єкти ЧАЕС, наприклад, тунель під днищем реактора, який прокладали шахтарі. А вже за кілька місяців на телеекрани вийшов документальний фільм режисера Ігоря Кобріна «Чорнобиль: два кольори часу» (сценарист — Хем Салганик, оператор — Юрій Бордаков). Музичним супроводом до нього стали «Два кольори» у виконанні симфонічного оркестру. Трагедія, яка розгортається на екрані, та музика немовби були єдиним емоційним посиланням авторів фільму глядачеві. Мелодія, навіть без слів, звучала так пронизливо та тривожно, що здавалася голосом самої української землі з її смутком і любов’ю. Пісня сприймалася по-новому, по-особливому і входила в серце, як проникне поранення. Жінки плакали, чоловіки ледве стримували сльози:
Два кольори мої, два кольори,
Оба на полотні, в душі моїй оба.
Саме в Чорнобилі в ті тижні й місяці «любов і журба», «вишивала» драматичне полотно долі мільйонів людей. І страшна біда — «чёрная быль» України — була переможена любов’ю тих, хто ризикуючи життям працював на ліквідації катастрофи заради дітей, близьких, заради своєї землі.
Мабуть, у пісні «Два кольори», народженій талантом, інтуїцією Білаша, збережено літопис української долі? Мабуть, але що абсолютно певно, — всепереможна любов живе в творчості Олександра Івановича й після його відходу у вічність. Його музика звучить і сьогодні, адже «Два кольори» тісно переплелися з долями багатьох людей.
