Три роки тому («День» № 62 від 9 квітня 2010 р.) я висловив був припущення, що «біло-блакитні» розпочали кампанію маніпулювання свідомістю українських громадян, продукуючи симптоми водночас і проросійського, і проєвропейського геополітичного курсу, паралельно даючи одночасно і Брюселю, і Москві обіцянки щодо того, що Київ рухатиметься саме в його (або її) напрямі. За час, що минув, український правлячий режим, за його словами, визначився остаточно — йдемо до Європи, спочатку хоча б у вигляді асоціації з ЄС. І підготовка до підписання Угоди про асоціацію має сприйматися як правдивість урядових намірів. А підписання меморандуму з Митним союзом має сприйматися як тактичний крок, спрямований на вирішення конкретних економічних ситуативних питань, і не більше. Тобто тепер немає підстав вважати, що влада проєвропейськими кроками маскує свій справжній намір — прив’язати Україну до євразійського (по суті, російського) цивілізаційного простору. Однак деякі владні кроки у мовно-культурному напрямку викликають у свідомості слово «нібито», коли йдеться про її запевняння щодо остаточності європейського вибору.
Нещодавно Міністерством освіти й науки було запроваджено обов’язкову вимогу до здобувачів кандидатських і докторських дисертацій мати у списку публікацій, де викладено основні результати їхніх досліджень, бодай одну, опубліковану за кордоном. На перший погляд, ідея прогресивна: справді, здобутки українських науковців мають впроваджуватися у світовий науковий простір і від нього ж отримувати оцінку. На жаль, загальний рівень знання українськими науковцями західних, а тим паче, східних мов дає мало підстав сподіватися, що вони будуть спроможні завоювати своїми публікаціями сторінки європейської чи американської наукової періодики. Навіть серед науковців, які вільно читають англо-, германо- чи франкомовну наукову літературу, не так багато тих, хто володіє науковим стилем у відповідних мовах, щоб подати статтю до зарубіжних журналів. Причина проста — обмежений характер безпосереднього спілкування із зарубіжними науковцями їхніми мовами. Але це не так провина, як біда всієї нашої науки, позбавленої коштів на зарубіжні відрядження, тривалі стажування, організацію міжнародних зібрань, прийом зарубіжних вчених. Навіть придбання західної наукової літератури і періодики — величезна проблема, в тому числі для Центральної наукової бібліотеки НАН України.
Нескладно передбачити, що виконання вимоги, поставленої Міносвіти, здобувачі здійснюватимуть у тому науковому просторі, де також домінує іноземна, але на належному рівні опанована ними мова, тобто у просторі колишніх радянських країн — насамперед у Росії та Білорусі. Здобувачі із соціально-гуманітарних спеціальностей, до того ж, мають для гарантії публікації включати «внутрішнього цензора», зважаючи на особливості сучасного російського та білоруського суспільствознавчих дискурсів.
Ходять чутки, що з ініціативи Міносвіти готується вимога до видань вітчизняної наукової періодики вміщувати паралельно з україно- чи російськомовними текстами також і англомовні. Тож імовірно, що в просторі наукової періодики залишатиметься доволі обмежене коло імен, власники яких спроможні подавати якісні англомовні тексти. Під словом «якісні» маю на увазі такі, з яких не іронізуватиме західний читач. А вірогідність такої іронії цілком реальна, якщо глянути на англомовні анотації багатьох авторефератів кандидатських і докторських дисертацій. Щоправда, можна віддавати свої статті на переклад професійним знавцям іноземних мов і тим самим заохотити в Україні новий вид бізнесу. Та скористатися його послугами зможуть тільки представники заможних суспільних прошарків, що зробить науку справою «мажорною» в соціальному та «мінорною» в психологічному аспекті.
Що ж, для більшості науковців, особливо старшого покоління (з якими, до речі, пов’язані основні досягнення вітчизняної науки) Угода про асоціацію з ЄС не усуне автоматично мовного бар’єра. З огляду на це потрібно напружити всі ресурси на те, щоб нові покоління українців виростали з достатнім знанням якомога більшої кількості європейських мов. Чи реальне це завдання, коли Міносвіти наполягає на тому, щоб серед інших іноземних мов у школах дедалі більше розповсюджувалася російська? Чим зумовлене таке опікування російською мовою, якщо асоціація з ЄС має відкрити простір для розширення контактів українців з європейцями? Чи в Міносвіті знають про справжні геополітичні наміри влади щось інше, ніж про них заявлено офіційно? Може, в міністерстві точно відомо, що влада накреслила українській науці долю — бути частиною російської науки і тільки через російськомовний науковий простір діставатися до західного наукового знання, як це повелося в попередні століття? Тоді обов’язковий дубляж вітчизняних статей англійською мовою являтиме собою звичайний європодібний камуфляж, потреба в якому відпаде, коли відбудеться репродукування українських поколінь з так само недостатнім знанням європейських мов.
Проєвропейський курс, якщо його насправді дотримується наша влада, має бути спрямованим насамперед усередину країни. У мовно-культурному питанні це означає — чітко й відверто показати, для якого із цивілізаційних просторів наша влада готуватиме прийдешні українські покоління — для європейського чи євразійського.
