Коли надія перевищує страх, то вона породжує відвагу.
Георгій Кониський, український письменник, проповідник, церковний і культурний діяч

Колізія сліпого натовпу і підступних режисерів

31 березня, 2001 - 00:00

Якось мені потрапив до рук «Декалог українського націоналіста», і запам’яталися слова з нього: «Здобудеш українську державу або загинеш у боротьбі за неї».

Багато хто в нас і досі, виплеканий більшовицькою пропагандою, ставиться до націоналістів упереджено. Може, вони дійсно у чомусь помилялися, у чомусь схибили, але достеменно, що вони були патріотами України й мільйони з них поклали за це своє життя.

Оце перечитав книжку Василя Стуса «Листи до сина». Адже й він загинув саме за свободу висловлювань, за право мати свою думку. І сталося це якихось 15 літ тому.

Так, багато що зараз у побутовому плані виглядає гірше, ніж 20 років тому. Але ми незрівнянно вільніші як щодо висловлювань, так і щодо пересувань. Отже, що для нас важливіше на шкалі цінностей буття: воля у своїй державі чи шмат (гнилої, — так у Т. Шевченка) ковбаси?

Втім натовпи на київських вулицях волають навіть не про ковбасу. Вони маніакально зациклилися на особі Президента і, що характерно, не завбачають навіть на крок уперед. У той час як з теорії ігор відомо, що в змаганнях перемагає той, хто бачить на один хід далі свого суперника. Себто репетують очевидні банкроти-маріонетки. Що аж ніяк не значить, що ті, хто їх підгодовує і смикає за мотузки, не прораховують свої кроки дещо далі. Маємо колізію сліпого натовпу і підступних режисерів.

Якщо на вулицях біснується кілька сот чи тисяч молодиків — то пусте. Кров грає, «романтика». Але ми, решта, хто старший віком, маємо бути свідомі того, що на кін ставиться не біографія чинного Президента, а саме існування нашої держави.

Часом кажуть, що державність дісталася нам задешево. Чи так само вважають нащадки В. Стуса? А ті десятки мільйонів жертв за останні 350 літ? Якби наші предки в 1920 — 21, і 1945 — 53 роках не билися вже не за незалежність (бо у військовому плані на ті моменти все було втрачено), а за саме ім’я «Україна», щоб воно лунало, утверджувалося в світі, то не було б кому й чого вирушати до Біловезької Пущі.

Шал натовпу скеровується на фігуру Президента. Але ж у нас не самодержавство. Яких би помилок не припускався Президент, він існує і діє не у вакуумі. Не абсолютно, але більше за решту, в нас прозора Верховна Рада. Що ми при цьому спостерігаємо, дозвольте не коментувати. Менш прозорими є стіни Кабінету Міністрів. А все ж нам трапляється час від часу слухати й бачити окремих міністрів. А от що робить Адміністрація Президента — даруйте, не відаю й онукам не узявся б пояснити. А що саме там не все гаразд, доводять події останнього півріччя.

Цікаві спостереження Клари Гудзик («Репортаж із зони ненависті», «День» від 13 березня ц.р.). Ніхто в натовпі (це що — зомбування, наркотики?) не замислюється: сьогодні — «Геть!», а що завтра? Не усвідомлює, що, намагаючись позбутися окремої особи, ми з високою ймовірністю ризикуємо втратити свою незалежність, державу. Тож це буде навіть не піррова перемога, а шлях у небуття! От і будемо тоді, слідом за Тарасом, перепитувати риторично: «За що скородили списами / Московські ребра??»

Лишається єдиний шлях — триматися Конституції, підтримувати (критикуючи як завгодно багато) Президента і, водночас, зазирати у своє майбутнє, планувати його.

Леонід ІВАНЕНКО, Київ
Газета: 
Рубрика: