Добре те, що в міру
Цензури сьогодні немає і це непогано. Висловлюючи якусь думку у ЗМІ, перш за все треба подумати — чи не зашкодиш певній людині. А от якщо якась інформація направлена проти моралі суспільства — то нічого страшного, адже ніхто ще не звертався з позовом від імені громади.
І в результаті ми спостерігаємо навалу телепередач, в першу чергу фільмів, що культивують жорстокість, егоїзм, зневагу до життя. Коли помічаю вплив цих факторів на молодь, думаю, що до цензури звертатись може й не варто, а от запровадити певний моральний бар’єр у вигляді «поліції нравів», можливо, було б корисно. На ці роздуми навела мене відома реклама з висловом: «...Такі смачні, що не варто ділитись». Чи постраждав би виробник, якби текст був «...Такі смачні, що не соромно пригостити»? Напевно професор Преображенський на цю пропозицію відповів би: «Поліція нравів у кожного в голові». Рятувати Швондера буде запізно, коли вихований ним Шаріков почне застосовувати його рецепти проти нього самого!
Демократична вертикаль влади
У передвиборній боротьбі, яка точилася навколо дати 30 вересня, серед кандидатів найбільш часто, крім загальних обіцянок, лунали не просто матеріали аналізу роботи «супротивників», але й прямі образи, звинувачення у некомпетентності, брехні, участі в корупції. Цілком можливо, що це для певної категорії «свого електорату» стало останнім доводом для вибору номера, проти якого 30 вересня вони поставили галочку. Але як це відіб’ється на подальшому житті? Адже в результаті формується негативне відношення і недовіра до будь-якої влади, у тому числі й до тієї, що прийде за рахунок подібних технологій. Відоме гасло: «За що боролись...» отримує напрямок «Як боролись...».
Справжня демократія починається тоді, коли влада впроваджує, в першу чергу, не силові (навіть через право!) методи дотримання закону, а моральні. Починати ж треба зверху, відновлюючи взаємну довіру і повагу.
Важко сподіватися на чесність у політиці, де все грунтується на підкупі
Мені надовго запам’яталися очі Майдану 2004 року. Та й не тільки мені. Сотні тисяч людей прийшли тоді сюди з глибокою вірою у те, що в Україні, дійсно, настануть довгоочікувані переміни, політики будуть чеснішими, моральнішими, владу відділять від бізнесу, бандитів відправлять до в’язниць, люди житимуть краще, почуватимуть себе більш захищеними.
То був потужний імпульс всенародного волевиявлення після багаторічного перебування України в «тисках» олігархічно-кланового правління, рішучий поступ до громадянського суспільства, який вселяв оптимізм і світлі надії.
Пробудженням українців, їхнiми мирними протестами проти брехні, принижень, вседозволеності владців і злиденного життя захоплювався тоді весь світ.
Що ж ми отримали насправді? Нескінченні політичні чвари, нездоланність корупції, відірваність влади від народу, яка й не збиралася відділятися від бізнесу (у Верховній Раді V скликання засідало багато мільйонерів, котрі здебільшого вболівали за власні бізнесові інтереси), перебіжки депутатів із фракції у фракцію, правовий нігілізм, використання, точніше «гвалтування» Конституції України, як кому вигідніше на поточний політичний момент, «пудріння» мізків електорату, дешевий популізм, політичне безкультур’я і ще багато чого негативного, що викликає не тільки розчарування людей, а і їх гнівне обурення від такої нашої дійсності.
А виною всьому є все таж бідність, до якої привели українців попередні й нинішні її керманичі. Відтак розмивається поняття ідеї, за яку треба чимось жертвувати, боротися безкорисливо, виходячи з власних твердих переконань. Згадаймо історію. Так чинили ті, хто йшов на смерть за незалежну Україну у роки визвольних змагань і ті, хто щиро повіривши у комуністичний «рай», віддавав всього себе служінню колишній системі.
Як же сьогодні? Ми вже звикли до того, що в Україні все корумповано й комерціалізовано, все купується і продається. А тому за голоси виборців, на відвертий їх підкуп політичні партії витрачають сотні мільйонів американських доларів й української гривні, замість того, щоб вкласти їх у важливі соціальні проекти, котрі б відчутно підвищили рівень життя людей, допомогли подолати бідність — вічну проблему України, оздоровили довкілля, зупинили вимирання нації.
У засобах масової інформації не раз називалися конкретні суми грошей, які платять людям організатори мітингів на різних майданах. І все це також від нашої бідності. Для багатьох стали звичними приробітки участю в організації і проведенні виборчої кампанії працею у різних штабах, командах, групах підтримки кандидатів. І сюди вже йдуть не за ідейними принципами і переконаннями, а за платнею, за вигодою. Один із нерозбірливих обивателів (педагог за фахом) на моє запитання чому він щоразу перебігає з одного до іншого виборчих штабів, відповів відверто: «Де добре платять, туди й іду. Навіщо мені та політика. Мені потрібні гроші...»
Зрозуміло, що гроші потрібні для організації роботи виборчих комісій, для соціологічних досліджень, для друкування агітаційних матеріалів. Але величезні кошти витрачаються також для найму артистів як в Україні, так і за її межами, аби побільше зібрати людей на майданах, симпатиків того чи іншого політика. І це тоді, коли на периферії прийшла у занепад матеріальна база закладів культури. На низькому рівні забезпечується медична допомога людям, що нерідко призводить до передчасних смертей. Чому б величезні кошти, якими володіють політичні партії і їхнi багаті спонсори, не спрямувати на відродження зруйнованої сільської інфраструктури?
Прикро, але ми вже дожили до такого часу, коли перемагають не ідеї, погляди, переконання, а гроші, звичайні меркантильні інтереси. Такими є наслідки суцільної комерціалізації нашого життя, коли благородні поривання й ідеї так заговорені з різних трибун, так скомпрометовані бізнесовими інтересами, що вони вже починають втрачати своє високе значення.
У виборчі пристрасті втягнулася вже й церква. Під час минулих президентських виборів довелося побачити по телевізору у якості завзятого агітатора архієрея однієї із південних областей України, який наставляючи паству, відкрито агітував за присутнього у ньому лідера. Без щедрих подарунків «на храм Божий» тут, звичайно, не обійшлося. Що й казати, наші «батюшки» також живі люди й люблять, коли їм щось підносять, дарують. То ж охоче допомагають й учасникам виборчих перегонів, коли ті щедро платять, популістськи демонструючи свою прихильність до церкви. Це вони роблять заради її підтримки у своєму сходженні до влади.
Коли влада грошей стає вище від моралі, від честі та громадянського обов’язку, такими настають і наслідки — в хід йде звичайнісінький підкуп (тільки у різних грошових величинах) представників влади, політиків, служителів Феміди, пересiчних виборців. Все це іноді виглядає, як політична вакханалія. І, дай Боже, що вона колись була, нарешті, подолана. Та це залежить, у першу чергу, від нашої свідомості, громадянськості, від стійкості та непідкупності.
Між тим, наприклад, в Німеччині, як і в інших країнах розвинутої демократії, вже давно подолана бідність, бо тут добре усвідомили, що вона — джерело соціальної напруги, політичної нестабільності. Є тут і міцний середній клас. А тому, ні про який підкуп виборців тут не може йти і мова. Завжди змагаються ідеї, нові програми і проекти.
У нас же протилежна картина. Соціальне розшарування, тривале сум’яття у мізках, політичні чвари і протистояння. І треба мати велику силу духу, щоб не дати у котре себе ошукати, дезорієнтувати, «закидати» всілякими обіцянками, підкорити красивими і гучними словами, задобрити дрібними подачками. Будьмо ж пильними!
