Одне за одним, колоною йдуть запитання: «Чому стало жити гірше?», «Звідки взялися ці негаразди?», «Чому нахабні й недалекого розуму люди живуть у достатку, а розумні й порядні — бідують?», «Чому...» Вони йдуть, зігнуті й зажурені, люди-запитання. Йдуть і шукають відповіді у себе під ногами. А там — то травичка, то сніжок, то калюжі, або розмите, роз’їжджене роздоріжжя. А відповідей немає.
Може, зупинити когось та добре розтлумачити, що годі вже шукати відповідей під ногами? Ні, не реагують, не хочуть зупинятись. Йдуть собі та йдуть, і мене не помічають.
Та раптом я відчуваю, як мене хтось штовхає у спину. Тільки обернувся — як одразу: «Ти чого зупинився? Чому порушуєш порядок?». Поглянувши вперед, я з острахом помічаю, що відстав від попереднього. «Боже, та я ж серед них!» — холоне у мене серце. Я не підтюпцем, а швидко займаю своє місце, а в голові виринає ціла низка запитань, які витягуються в нову, вже мою, колону: «Чому це я сьогодні, після двадцяти років роботи в журналістиці, отримую такий заробіток, який забезпечує мої потреби менше, ніж колишня студентська стипендія?», «Чому я тридцять років пишу вірші, а й досі не в змозі видати навіть маленьку збірочку?», «Чому я весь час працюю й працюю, підвищуючи свою кваліфікацію, а живу все гірше?».
Ми йдемо одне за одним, створивши колону. Значить, ми роз’єднані, бо навіть облич не бачимо. До того ж, колонами добровільно не ходять — це певний порядок, вигідний тим, хто веде. Щоб знайти себе, своє місце, відчути себе господарем і громадянином, треба вийти з колони, тим самим порушивши усталений порядок. Однак іншого шляху до себе, до свого серця і до свого місця у реальному житті, а не в колоні слухняних прохачів, немає. Тільки вийшовши з колони, можна розпрямитись і подумати про те, як узгодити себе, свої думки, прагнення мільйонів інших людей з долею України.
