Віктор ЧУХРАЙ, фотохудожник:
— Побував на круглому столі з розгляду програми розвитку туризму на 2017—2018 роки в Луцьку. Написано все ніби правильно, сказано теж... Можливо, забагато говорилось про туристів з інших міст, замало про лучан і дітей рідного міста (на мою думку). Наші лучани мені важливіші, ніж люди, які приїхали на витрішки і поїхали. Адже учасники обговорення ніби забули про «троянського коня» туризму, з яким уже стикнулись туристичні міста світу, про що не говорять путівники. Потоки туристів уже остогидли місцевим жителям (навіть на нашому Світязі, де тисячі туристів, а про екологію мало дбають). Та коли я підняв питання щодо проектів забудови міста, які знищують його (Ковельська, 17, Журавлине болото, забудова цвинтаря навпроти четвертої гімназії, район Рованецького мосту, вулиця Глушець), про масове знищення фасадів, вікон, дверей,будинків, то більшість вдали, що не чують. Якщо ці проекти не зупинити, то вся ця «туристична привабливість», як казав трактирник Палівець, самі знаєте, чого варта! Які туристи поїдуть у знищене місто!
На заклик зупинити незаконні забудови прозвучало: що ви пропонуєте? Написав цілу сторінку, але розмови чомусь не вийшло, Як же нам зберегти і розвинути розумно наше місто і не дати все перетворити в «бабломойку»?
Віктор СМОЛЯРЧУК, економіст:
— Так сталося, що терміново потрапив у нашу міську лікарню, і зсередини, як кажуть, відкриваю для себе реальність охорони здоров’я. Одна з великих проблем, з якою стикаються пацієнти Луцької міської лікарні, — ультразвукове дослідження (УЗД). Біля кабінетів УЗД кожного дня багатогодинні черги і цілі баталії, люди готові покалічити один одного за доступ до кабінету. Невже в наш час так важко вирішити цю проблему і закупити ще декілька апаратів, тим більше, що вони окуповуються в короткі терміни? За дослідження в середньому беруть по 100 гривень, в день УЗД проходить мінімум 50 людей.... Пані та панове депутати міської ради (зокрема профільної комісії з охорони здоров’я та бюджетної), зараз якраз йде підготовка до планування бюджету міста на 2017 рік. Пропоную окремо на комісіях проаналізувати бюджетний запит міської лікарні та визначити потребу в коштах на наступний рік і напрямки їх використання. Окремо звернути увагу на надходження до спеціального фонду, до якого мають зараховуватись платні послуги, і врешті їх якось легалізувати, а то куди йдуть кошти — ніхто не відає. Заодно вияснити проблему з ремонтом апарату з подрібнення каменів. Усі, що є в Луцьку, поламані, грошей на ремонт... немає.
Я звернувся по допомогу в Рівне, тут класна діагностична апаратура, рентгенапарат у відділенні урології — цифровий. Рентгенолог рівненський розповів цікаву історію: декілька років тому до них звернувся представник приватної фірми з пропозицією купити в неї китайський рентгенапарат (з окремою «винагородою» для зацікавлених осіб) і сказав, що Луцьк такий апарат уже купив. Рівненчани, щоб вивчити пропозицію, спорядили делегацію у складі головлікаря і двох спеців, взяли коньяк і поїхали до луцьких колег шукати цей китайський чудо-апарат. Приїхали в одну лікарню — немає, в іншу — немає, питають в третій — відповідають:»та стоїть якийсь у підвалі поламаний». Рівненчанам усе стало зрозуміло і вони купили якісний німецький апарат і тепер не нарадуються. Кажуть, що багато волинян до них приїжджає (при мені було двоє з Луцька)... Відразу виникає інформація для роздумів: хто, навіщо, в кого і за скільки купує вартісну апаратуру, яка потім не працює?
Тетяна ДОЛЖКО, волонтер:
— Довелося багато поїздити за тиждень міжміським транспортом, багато годин у дорозі. Спіймала себе на думці, що у мене вдома є записи якісної української музики, для всіх поколінь, на 9 годин. Тоді чому водії масово «крутять» 5-6 годин російської попси і безперервно її повторюють. Відмазка «нема української музики» вже не діє. Трапилася у ці дні й така неприємна історія. Я і мої двоє дітей повертались із Каменя-Каширського у Луцьк, квитків нам не вистачило і місця в багажнику на наші валізи не знайшлось, у силу різних причин, відомих лише водієві й диспетчеру. Водій відмовився нас везти і просто виставляв з автобуса. Ніхто не заступився — повний автобус людей, жінок зокрема, які потім у дорозі розповідали одна одній, як у церквочку ходять, які набожні... Встав хлопчина років 20, атошник, 14 бригада — віддав мені свій квиток і вийшов. Залишився на платформі, а я з дітьми поїхала. Правда, всі троє на одному місці, з валізами під ногами. Ніхто не допоміг, не поділився, а жінки і далі всю дорогу говорили про те, як в церквочку тре ходити, що хусточки на голову тре мотати, і що молодь вже не та, вся «спорчена», погана... Не роблю жодних висновків. Просто історії, які трапились і змусили задуматись над усім людським, справжнім і несправжнім. Правда, мій семирічний син не змовчав, ніколи не мовчить, так ненароком кинув у автобусний натовп: «Мамо, а я знав, що солдати — найдобріші люди і захищають дітей».
