Звертаюся до тих численних громадян і столиці України, й інших населених пунктів, для яких відрахування з родинного бюджету на оплату комунальних послуг несумісні з прожитковим мінімумом, тобто з тим самим необхідним для виживання. Мушу одразу розчарувати тих, хто серйозно розраховує на отримання належних за законом субсидій на оплату комунальних послуг або так званої адресної допомоги. Може, комусь і пощастить, але й тут принцип максимальної економії на «соціалку» здійснюється за допомогою негласних вказівок чиновникам.
А я для зазначеної категорії незаможних співвітчизників пропоную майже безпрограшний вихід із, здавалось би, безнадійного становища, а саме: відмовитися від сплати за комунальні послуги, коли це загрожує належному й, за Конституцією України (стаття 3), стерпному життєзабезпеченню дітей, людей похилого віку, вимушено безробітних. Передбачаю заперечення — зрозуміло, з боку можновладців. Та все ж спробуємо обговорити справжню дійсність — як то кажуть, без емоцій та аргументовано.
Перше — безапеляційне переконання: за все треба платити, і друге — закарбований у свідомості страх, що порушення цього, зокрема в оплаті комунальних послуг, може спричинити якісь неминучі негативні наслідки, чим, до речі, нас і нерідко лякають. А саме відключенням енергоносіїв, опалення, води, мало не каналізації. Можна зазначити: певний досвід у цьому напрямку накопичений — за позаправовим принципом колективної відповідальності — за наявності боржників у багатоквартирному будинку карали таким чином усіх мешканців. Можливо, й надалі вдадуться до таких страшних акцій. Щоправда, цей спосіб дії виявився малоефективним. Блокування ж окремої квартири технічно досить складне, невигідне й може обернутися навіть нелегальною змовою з виконавцями. Окрема стаття — електроенергія. Тут покарання неплатників простіше й надійніше. Отже, раціональна порада — розрахункова книжка, скажімо, від міжрайонного відділення «Київенерго» — і ви в цьому плані незалежні від своєї житлової контори.
А що, коли за борги продадуть і приватизовану квартиру, а після такої операції відданих тобі грошей і на «гостинку» не вистачить? Можна нагадати, що можливість вилучення квартири навіть без суду, за затвердженням нотаріуса — через ухвалення оновленого житлового кодексу не раз була на порядку денному Верховної Ради України, але поки не набирала достатньої кількості голосів, аби таке закріпити законодавчо. Так, наші квартири нині здебільшого приватизовані, але ж мільйони тих, хто потребує поліпшення житлових умов, за радянських часів отримували їх безкоштовно, і не було випадків примусового виселення, а успадковували житлоплощу прописані в ній діти й онуки. У ті роки, між іншим, вважалося, що все взагалі — заводи й готелі, земля й надра, весь транспорт і банки, ліси й торговельні заклади — надбання народу. Після здобуття незалежності вирішено було все це поділити так, щоб кожному, від малого до старого, дісталася його частка. Більшість громадян можуть розповісти, що саме вони отримали від виданих їм ваучерів, а певна меншість — повідати, які (золоті чи що?) ваучери чи щось інше зробили їх власниками заводів, газет і такого іншого. Наш перший президент Леонід Кравчук, наприклад, за допомогою компанії «Бласко» допоміг Україні позбутися її солідного флоту. Якою ціною? Це до питання, поставленого вище, — за все треба платити. До речі, коли бува лідери лівих партій або рухів обурюються нинішнім пануванням соціальної несправедливості, ті, хто ліберали, іронічно цікавляться: «То що ви пропонуєте — відняти й поділити?..» Панове, саме це ви й зробили наприкінці минулого століття в Україні — майже все забрали в народу та поділили між собою — мільйонери й мільярдери. Нам кажуть, що в Європі вартість комунальних послуг набагато вища, так воно і є, але треба було б полічити, скільки після оплати цих послуг у людей залишається на життя — в тих, хто працює, пенсіонерів і навіть у тих, хто одержує соціальну допомогу.
Ні, наші багаті, незважаючи на запевнення із самого верху, ніколи в житті не поділяться з бідними. Але чи можна якось не змирятися з таким черговим наступом на життєві потреби більшості народу України? Давайте поговоримо конкретно — як нам можна оборонятися, простим людям, «маленьким українцям», як простодушно зверхньо обізвав своїх підданих черговий президент, начебто «всенародно обраний»?
Рекомендації виходять із власного досвіду, багатомісячних розбирань у судах претензій до мене з боку ЖЕКу щодо заборгованості за комунальні послуги. До речі, незважаючи на те, що вже кілька років я своєчасно й повністю оплачую надані мені комунальні послуги, донині в платіжних квитанціях проставляється сума мого боргу семирічної давності, що суперечить статті 257 Цивільного кодексу України, а саме: «Загальна позивна давність встановлюється тривалістю в три роки». Про це ще йтиметься далі, але фокус у тому, що в своїх звітах ЖЕК виставляє суми й неіснуючих боргів для обѓрунтування важкого матеріального становища. Втім, якщо досі переважна більшість киян сумлінно розплачувалася за комунальні послуги, то звідки в міської влади виникли багатомільйонні борги перед «Водоканалом» та іншими незалежними постачальниками? І де гарантія, що в разі підвищення їхньої вартості для нас — насправді повсюдно розпочнуться ремонти комунікацій, ліфтів, благоустрій прилеглих територій; істотно зростуть зарплати слюсарів, електриків, двірників?..
Отже, ви прийняли рішення утриматися від щомісячної сплати комунальних послуг. Чим це може обернутися для вас і, вочевидь, для зростаючої кількості таких неплатників? Перш за все, слід зазначити, що погрози відключити водопостачання, опалювання, газ до багатоквартирних будинків нехай діють лише на тих, в кого слабкі нерви. У Києві й інших містах України все ж спостерігалися випадки, коли перекривалися комунікації на підставі того, що деякі мешканці будинку були боржниками, з жеківським епітетом «злісними». Як відомо, використаний при цьому принцип колективної відповідальності ніяк не поєднується зі справжньою демократією, проте наші правоохоронні органи, мабуть, вважають, що й це порушення законності є нормальним, і не виступають на захист простого народу.
Отже, якщо ті, хто в змозі сплачувати за комунальні послуги, звернуться з претензіями до вас, переадресуйте їх до тих, з чиєї вини ваш родинний бюджет доведено до такого, що про повноцінну сплату за комунальні послуги не може бути й мови. І якщо вже на те пішло, за роки «незалежності» керівництво України набрало боргів не менше ніж на 20 мільярдів доларів — здогадайтеся, на що пішли ці величезні кредити.
То яких же реальних дій можна чекати від житлових контор при зростаючій кількості боржників? Наскільки мені відомо, залякування обмежуються письмовими попередженнями, і, головне, загрожують начебто найжахливішим — судом. Що ж, подання позовної заяви до суду на боржника цілком імовірне, щоправда, в математиці є й таке поняття, як ступінь імовірності. Як свідчить практика (минулими роками я це простежував), з певних причин ЖЕКи звертаються до судів дуже вибірково, тобто відносно на небагатьох, тим паче коли з підвищенням тарифів на комунальні послуги кількість боржників явно зросте.
Отже, ви з’явилися в призначений час до зали суду й починаєте вибудовувати, скажімо так, свої «лінії оборони». По-перше, на якій підставі розглядається ця справа? В усіх подібних відносинах між юридичними та фізичними особами — постачальником тієї чи іншої продукції, причому довгостроковим, і споживачем є обов’язковими договірні відносини, і в разі порушення положень договору однієї зі сторін інша сторона звертається з позовом до суду. Можна нагадати, що за радянської влади такі договори укладалися між житловими конторами й мешканцями кожної квартири, і згідно з Житловим кодексом у цій частині, незмінній донині, чинність такого договору встановлювалася терміном на п’ять років, після закінчення яких має укладатися новий договір, якщо треба — зі змінними умовами. У 1990-ті роки схожі договори укладалися із власниками приватизованих квартир, але термін їхньої чинності давно закінчився.
А коли так, то ми маємо право заявляти: за допомогою ЖЕКу я отримував комунальні послуги (зауважимо, що з постачальниками електроенергії або телефонними станціями договори про взаємні права й обов’язки оформляються повсюдно), і у відповідь платив стільки, скільки ЖЕК проставляв у квитанціях. Ну й спасибі ЖЕКу, й нам спасибі. Але, дозвольте, коли та яким чином ми домовлялися, офіційно давали свою згоду на те, що з нас почнуть вимагати платити набагато більше? Можна передбачити, що така постановка питання викличе у суддів хіба що подив.
Отримавши не без клопоту в приміщенні суду рішення у вашій справі, одразу ж підготуйте коротке звернення до вищестоящої судової інстанції, без рішення якої попереднє не набирає чинності. Але й позивач, який виграв цю справу, також опиняється в скрутному становищі. Не секрет, що значна частина судових рішень в Україні так і залишається на папері, і не в останню чергу проблема в діяльності судових виконавців. Але якщо судовий виконавець усе ж таки завзято почне здійснювати покладені на нього обов’язки, йому не позаздриш. Припустимо, схоче він щось із вашого майна забрати й продати в рахунок погашення боргу — але для цього потрібно і якось це вивезти, і десь комусь продати — навіть якщо знайомим дешево, — а чи варта справа заходу?
Насамкінець — відсторонено — якщо в бюджетах України, як нам пояснюють, поки немає грошей, щоб як годиться оплачувати працю вчителів, медиків, працівників науки, культури, дитячих установ; відшкодовувати пенсіонерам їхній багаторічний внесок у загальний добробут, то й у наших родинних бюджетах також немає грошей для повноцінної сплати за комунальні послуги. І завдання держави — не виділяти обмежену й примарну «адресну допомогу», а належним чином дотувати цю галузь народного господарства. Після всього сказаного — вирішуйте, співгромадяни, чи оберете ви такий, не дуже ризикований шлях боротьби за соціальну справедливість у тій країні, в якій доводиться жити або виживати.
