Що таке духовний світ людини? Де його межі, де його початок і кінець? А може він безмежний? І наскільки глибинний? Адже територія його існування — це, насамперед, душа і серце. Це вони акумулюють духовну енергію і живлять нею мозок, а не навпаки. Це від них духовні промені розходяться у навколишній світ, а тому, якщо душа черства й байдужа, а серце зашкарубле, то не допоможе навіть найпотужніший мозковий генератор. Він не зможе видати без цих духовних батарей-зарядів ні природного струму, ні яскравого світла, ні потрібного тепла. Він зможе лише породити фальш, егоїзм, нещирість, нахабність і щонайгірше — зло.
Відтак, лише за вчинками, а не за словами можна судити про духовний світ людини, його масштабність і глибинність. Про ті високі моральні цінності, які вона не лише сповідує, а й сама продукує в суспільство. Бо, наскільки вони щирі, благородні, шляхетні — настільки людина є духовною. Інших чинників виміру духовності, як на мене, не існує. В усякому разі у грошах вона не вимірюється.
А тому дивно чути, коли якийсь політик, чиновник, а чи так званий благодійник хизується тим, що витратив певну суму грошей на реставрацію чи будівництво храму, музею або іншого духовного й культурного об’єкта. Причому зробив це, взявши кошти не з власної кишені, а з рахунку очолюваної ним комерційної фірми, а то й взагалі скориставшись можливістю, використав для цього кишеню держави. І, звичайно, за це чекає якщо не всенародної любові та похвали, то певних політичних дивідендів. Мені здається, що такий «меценат-жертовник», як говориться, плутає грішне з праведним.
Адже в словах «благодійність», «благочинство», «благородство» є один спільний корінь — БЛАГО. Благо в ім’я чогось чи когось. Благо як безкорисливий вчинок, як просто людська, християнська потреба робити добро, не випрошуючи за це аплодисментів і похвали. Тому що БЛАГО — духовний чинник. Це — душевний порив, а отже, показник моралі. Благо — не економічна і, тим більше, не матеріальна категорія. І не від кількості вкладених коштів залежить рівень благородства, моралі, духовності й культури, нарешті — просто людяності.
В цьому я переконувався не один раз. І останні факти — яскраве підтвердження цьому. Проїжджаючи нещодавно дорогами Івано-Франківщини, в одному із районів, здається, Рогатинському, ми зупинилися біля невеликої каплички, де стояла група людей. Як з’ясувалося, це був поминальний день по одному із сельчан. Люди прийшли помолитися за упокій душі, виконати свій християнський обов’язок. Приєдналися до них і ми.
І я звернув увагу на те, що капличка стояла на краю однієї з садиб. Тобто земля є чиєюсь приватною власністю, якою господар поділився із громадою. І це на Прикарпатті, де не просто кожна сотка, а кожен квадратний метр землі — на вагу золота. Коли я запитав у селян, хто ця людина, яка віддала для блага спільноти цей клаптик землі, мої співрозмовники повернулися у бік вже немолодого чоловіка, назвавши його ім’я:
— Це пан Василь пожертвував, — сказали майже гуртом.
І було у цих словах стільки тепла, вдячності та, я би навіть сказав, гордості за свого земляка.
А пан Василь зніяковів і намагався заховатися за плечі свого кремезного сусіда. Більше того, коли я захотів дізнатися його прізвище, він замахав руками:
— Не треба прізвища. Не треба! Просто Василь!
І я подумав про себе: справді, хіба важливі прізвище чи ім’я, коли мова йде про благородний вчинок? Не важливі для морально чесної, порядної та безкорисливої людини — до яких, як на мене, і належить пан Василь. В додаток до 1,5 сотки землі він зробив найбільший внесок і в будівництво каплички, працюючи на її спорудженні разом із сином.
На щастя, пан Василь виявився не єдиним безкорисливим благодійником, з ким довелося зустрітися на Прикарпатті. У Тисменецькому районі, неподалік Івано-Франківська, я познайомився із сільським підприємцем Ігорем Адамчуком. За освітою він будівельник і економіст. На двох гектарах веде своє господарство, вирощує овочі. Це трудомісткий бізнес, за який неохоче беруться селяни. Але Ігор зумів зробити його рентабельним. За кошти, виручені за овочі, збудував за власним проектом ресторан-колибу в прикарпатському стилі. Кілька років тому взяв у оренду два гектари запущеного і майже здичавілого лісу в рекреаційній зоні й створив тут справжню оазу для відпочинку. Привів у належний порядок два ставки, запустив рибу. Але не для промислового виробництва. Тут ніхто рибу не ловить, навіть він. «Це в мене акваріум під відкритим небом», — говорить Ігор і перелічує види різних риб. А їх тут понад 10.
І весь цей земний рай він створив для людей. Тут немає великої охорони, але люди вже знають, що, переступивши межу парку, треба дотримуватися чистоти й порядку. Нещодавно, подорожуючи пішки цим краєм, натрапила на рай Ігоря група польських студентів і провела тут майже півдня — не хотілося залишати цей чарівний куточок. І так майже щодня: хтось випадково, а хтось знаючи про нього завітає сюди, аби просто поблукати лісом, послухати птахів, полежати на траві чи помріяти на берегах ставків. А якщо пощастить, то й причаститися медом із лісової пасіки господаря.
І бачили б ви обличчя Ігоря, коли він поволі, не поспішаючи, ходить і роздивляється кожен кущик, кожне деревце, кожну квіточку. Воно випромінює стільки радості, світиться такою любов’ю, що мимоволі подумаєш: «Щаслива людина». «Я тут заряджаю тіло й очищаю душу, — зізнається Ігор. — Уявляєте, як би вся наша українська земля була такою? А для цього так мало треба — просто любити її».
Та виявляється, що для багатьох просто любити землю, красу природи, оберігати та примножувати її — завдання морально надскладне. Вони це все оцінюють лише в грошах. Чи то не відчувають цього душею, чи то на ѓрунті черствості настільки розвинулися егоїстичні споживацькі інстинкти, що навіть заповідні місця на Хортиці, в Криму, в Карпатах забудовують власними котеджами, палацами, будинками, огороджуючи їх дво- і триметровими парканами. Невже й справді власникам цих кам’яних споруд не вистачає тільки цього для повного щастя? А можливо, вони й не знають, що це таке — гармонія душі й природи. Ось і не знаю, чи жаліти їх, а чи співчувати...
