Дорога редакціє газети «День»!
Якщо можете, надрукуйте, будь ласка, на своїх шпальтах це оповідання, яке подарувала мені моя бабуся кандидат хімічних наук Андрущенко Д. О. Я прочитав його з великою цікавістю й захопленням. Також його прочитали мої друзі-студенти, сам я теж студент. Вони теж були зачаровані.
Можливо, комусь із читачів вашої газети теж буде цікаво прочитати це оповідання, події якого відбувалися так давно і так далеко — на іншому кінці землі.
Навесні 1962 року доля закинула мене на Крайню Північ, у чукотський порт Певек, що в перекладі означає «Гнила яма». Там нічого не тішило око. На чорній гальці берега стояло декілька двоповерхових будинків і купа бараків. Дерев’яні настелення заміняли бруківку. Жодної деревини, ні травиці, ні квіточки. Над усім цим жалюгідним містечком, притиснутим до бухти високими сопками, невпинно диміла ТЕЦ, забиваючи дихання своїм ядучим димом і посипаючи все навкруги чорним попелом. У ті часи дістатися Певека можна було лише повітряним шляхом, бо морський був закритий міцною товщею льоду більшу частину року.
До містечка Чекурдах летіло багато людей, а до Певека з Чекурдаха забрав нас маленький літачок, який обігрівався відпрацьованими газами лише в повітрі, і то так-сяк. У салоні сиділо не більше півдесятка посинілих від холоду людей, літак кидало вниз і вгору, тож самопочуття всіх присутніх було не з кращих. Раптом літак швидко сів, і високий льотчик, вийшовши з кабіни, насмішкувато оголосив: «Страна Певеция».
До селища Певек нас привіз усюдихід. Так почалося моє трирічне життя в Певеку, про яке я й тепер думаю не інакше як про добровільне заслання, утрачені роки. Через перебування там я й кандидатську дисертацію захистила на три роки пізніше. Але це я збагну згодом, а на той час мені не виповнилося й 25 років, за плечима був університет, усе навкруги здавалося незвичайним і захоплювало мене без міри. Тому я з радістю взялася за свою роботу з аналізу гірських порід у невеликій хімічній лабораторії районної геологорозвідувальної партії — цинобри, яка містила ртуть, касетириту, який мав у складі цину, та інших мінералів. Зразки цих мінералів збирали в тундрі влітку розвідувально-пошукові партії геологів.
Робота була, що називається, каторжною, бо тверді гірські породи можна було розкласти до розчинних лише нагріванням до високої температури з концентрованими кислотами й лугами, а витяжні шафи були дощаті, електромотори працювали не сильно, а вентиляція була дуже поганою — співробітники лабораторії працювали в постійному чаду й диму, від яких кашляли й чхали. Але все це тоді сприймалося як належне, ніхто не висловлював незадоволення — давалося взнаки сталінське виховання.
Після закінчення роботи в хімічній лабораторії весь вільний час належав мені. У літню пору взувала кеди й ходила на сопки, які півколом оточували Певек, притискуючи його до моря. Сопки були гарні, порослі низьким чагарником, який стелився по землі, вкриті соковитим мохом і травами, в яких світилися жовтими й фіолетовими вогниками невеличкі квіти. За сопками — яри, за ярами височіли інші сопки, і все це складало прегарний зелений влітку і білий узимку краєвид.
З вершини найближчої до селища сопки не вдавалося побачити, що відбувається в темному яру по той її бік — він був глибокий, темний, завжди в тумані, на його дні хлюпав по камінню невеличкий струмок, який огинав сопку і впадав у невелике прісне озерце якраз у кінці селища. Певек своєї питної води не мав, її привозили у великих дерев’яних бочках із тундри, набираючи просто зі струмків. Узимку, коли дороги замітало, доставка води в селище практично припинялася, і всі люди йшли на це прісне озерце, рубали лід, розплавляли його, кип’ятили і пили ту воду. Я сама була там не раз.
Якось навесні я зі своїм напарником-геологом збігла на вершину сопки і почала спускатися з неї в яр. Незабаром ми опинилися в улоговині між двома високими сопками й жахнулися тому, що побачили: на дні яру виявилося безмежне, неоглядне кладовище. Такі захоронення я бачила вперше. Жах уселився в мою душу, і волосся на голові стало дибки: прямо на землі так-сяк прикладені камінням стояли одна до одної дощаті домовини. Час зруйнував їх, вони були згнилі й розвалені, і тому крізь ті ледве збиті неотесані дошки світилися кістки й черепи, убогий одяг арештантів. Це були поховання в’язнів — мучеників сталінських концтаборів. Коли в коротке північне літо ненадовго розмерзалося море, арештантів тисячами привозили з материка кораблі. Вони сходили просто в рідку портову грязюку і по команді лягали в неї. Лежали годинами, хто не витримував і вставав, того вбивали на місці. Забирали їх партіями по 100 чоловік, вели в каземати за сопки. Це були споруди з неотесаних дощок, з високою огорожею з тих же дощок, з натягнутим над нею колючим дротом. У цих казематах були маленькі конурки, у кожній з них — троє нар, які займали все приміщення. Арештанти жили у великій тісноті. Вони десятиріччями видобували касетирит у штольнях Валькумея, цинобру, золото та інші коштовні метали. Коли хтось із них помирав, його ховали під сопкою — дощату домовину клали просто в сніг або на вічно мерзлу землю і прикривали купою каміння. Через деякий час зривався сильний вітер — «южак» — і розкидав те каміння, розривав дошки, і все захоронення виходило на світ божий, усі ті кістки й черепи. Такою була таємниця глибокого яру.
Після того як вона відкрилася мені, я вже ніколи не могла пити воду з того озерця, бо це була плоть від плоті загиблих людей. Довго потому я не могла їсти й спати, мені страшно захотілось додому, в Україну...
Минули роки, багато води відтоді збігло, але досі в моїй пам’яті зберігаються яскраві спогади про той далекий, похмурий і суворий край, де проводили своє життя і зустріли свою смерть багато кращих людей батьківщини. Як то їм було зустрічати безліч днів і ночей у дощатій тюрмі, за дощатою огорожею, з колючим дротом, чорною бухтою й високою сопкою, серед «южаків», голоду, льоду, холодного мороку вогких в’язничних приміщень і 48-градусного морозу?
Ніхто звідти не втік, ніхто не порятував свого життя, бо це було практично неможливо. Усе було продумано й зроблено так, що про втечу не могло бути й мови.
