(Відгук на статтю Євгена ХОДУНА «Від «стратегії» конфліктності — до культури діалогу», «День» №50, 23 березня 2007 року).
Я із задоволенням ознайомився з надрукованими виступами під час засідання круглого столу з «гострими кутами», що з ініціативи головного редактора газети «День» Л.О. Івшиної відбувся нещодавно на базі Харківського національного університету. Газетна публікація спонукала мене продовжити розпочату там розмову — предметом мого особливого інтересу став розворот під назвою: «Від «стратегії» конфліктності — до культури діалогу». Прочитавши матеріал про засідання круглого столу з питань пошуку алгоритмів конкурентоспроможності української нації, що відбувся в Молодіжному політологічному клубі Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна за участю студентів із «Острозького клубу», я зрозумів, що непогано б продовжити розмову про мистецтво політичного діалогу, як гуманітарне мистецтво. І не тільки тому, що культура діалогу — це, безумовно, розділ спеціального знання. Тепер, коли ми стоїмо перед потребою розвитку сучасного реформаторського мислення, наша суспільна свідомість просто не може обійтися без освоєння методу культурного діалогу. Неуцтво в цій сфері, скажемо відверто, часто позбавляє суб’єктів політичного процесу всіх переваг і можливого зиску.
Тут доречно навести слова Максима Полунєєва, висловлені на зустрічі за круглим столом. Ось чим стурбований голова створеного при Харківському національному університеті імені В.Н. Каразіна студентського наукового товариства: «У нас у державі немає діалогу — є лише конфлікт. Ми мусимо відійти від ворожнечі всередині країни. Ми не будемо конкурентоспроможними, якщо не розберемося з собою всередині України, всередині єдиної держави. Як тільки ми зможемо забути конфліктну стратегію як таку — зуміємо вийти на новий етап. Оскільки в умовах конкурентного середовища, яке є у світі, більшість націй виступає як єдиний моноліт. Тому варто говорити не про одного лідера, не про верству еліти, а про все суспільство, яке розуміє культуру діалогу». На мою думку, є над чим серйозно замислитись, поміркувати.
За останні роки всі ми стали свідками і учасниками численних гострих критичних сутичок. У цьому є свій резон: невисока загальна та політична культура частини наших політиків, у тому числі, культура спілкування, сприяють перетворенню критики на звичайну сварку, свідченням чого є трансляції з засідань Верховної Ради, а також відомі нам політичні ток-шоу на провідних телеканалах. Це псує людські відносини, знижує життєвий тонус і працездатність. Але найгірше те, що розноси дискредитують критику як метод подолання розбіжностей між носіями різних типів бачення суспільного розвитку. Тому, що головне завдання критики в цивілізованому суспільстві — сприяти усуненню недоліків або суперечностей. Правда, не упустимо суттєве! Невідомому авторовi належить рядок, який подобається багатьом інтелектуалам: «Найкращий спосіб розкритикувати чужу роботу — зробити її краще».
Зроз уміло, повністю заперечувати важливість «руйнівної» кр и тики не можна. Іноді вона буває навіть необхідна: якщо на дорозі лежить камінь і заважає проїзду, його треба прибрати — зруйнувати, відкинути. Але зовсім інша справа, коли руйнування стає головною і єдиною справою критики, коли вона використовується як знаряддя придушення тих, хто мислить і вчиняє інакше, ніж той, хто критикує. Тоді критика вироджується в те, що вже, на жаль, було в нашій історії: вона нагадує систему доносів з усіма сумними для суспільства наслідками. Все це лише дуже обмежено відображає суть критичної діяльності.
Чи дійсно критика — «удар», «стріла», «обстріл», що несуть критикованому руйнування і загибель? Руйнівна, «ударна» критика часто за формою свого виразу є монологічною. Вона не передбачає взаємодії того, хто критикує, з критикованим. Тут немає двох позицій, що взаємно уточнюються і навіть формуються у ході критики. Тут тільки одна позиція, одна точка зору, що заздалегідь привласнила собі право бути правильною. Адже критичний удар — не запрошення до спору, а словесне побиття — не форма діалогу.
Зовсім інший вигляд має демократична критика. Вона конструктивна, ставить за мету не знищення опонента, а спільний пошук засобів подолання виниклих труднощів і проблем. Це означає, що така критика — знаряддя пошуку істини. Саме предметна співвіднесеність робить демократичну критику діалогічною.
Діалогічність відразу ж робить висловлювання не граматичною, а соціологічною категорією. Воно є вираженням певної позиції з якого-небудь питання, певного світогляду. А визначити свою позицію не можна, не співвіднісши її з іншими позиціями.
Гуманізація суспільного бачення і практики починається з визнання суверенності волі іншого, який сприймається як рівноправний суб’єкт. Саме в цьому пункті гуманітарне мислення як гуманістичне протистоїть соціальній механіці тоталітаризму, прямолінійного адміністрування. Основою гуманітарного мислення є діалоговий принцип, що реалізується завдяки дотриманню толерантності. З цього, за нашим глибоким переконанням, і починається свідомість цивілізованої людини.
Не треба в критиці опускатися до хамства! Суспільний авторитет купується тільки повагою до людей, захистом їх законних інтересів. Наша політична еліта, гідна цієї назви, не може не знати, що її роль, справжнє покликання полягає сьогодні в тому, щоб, по-перше, налагодити діалог різних соціально-групових, територіальних, професійних культур і субкультур; по-друге, розгорнути якнайшвидше в парламенті рівноправний діалог між представниками протилежних політичних таборів. Було б серйозною помилкою владних структур, парламентської більшості необачно сподіватися на те, що все обійдеться. Пора вже нарешті нинішнім можновладцям, нашим народним депутатам задуматися: розуміння іншої сторони передбачає не тільки визнання законності її інтересів, самоцінності і свободи, але і сприйняття її як необхідної передумови нашого власного існування, як складової частини нашого життєвого світу. Важливо зрозуміти, що консенсус — не просто поступки, компроміс, що вимагає частково поступитися власними інтересами на користь іншого. Тільки перейшовши до розуміння іншого не як межі своїх можливостей, а як розширення обрiю власного буття, ми стверджуємо гуманістичний діалогізм. У соціальній практиці вкрай небезпечні будь-які спроби підводити буття багатьох під певну єдину «суть», що «знімає» і знецінює їх власний досвід.
На початку 60 х роківминулого сторіччя в політичному житті США сталося таке, чого ніхто не чекав. Вважаючи себе хорошим оратором, Річард Ніксон зрадів, коли йому запропонували виступити спільно з Джоном Кеннеді в серії телепередач. Ці передачі повинні були стати свого роду змаганням між двома кандидатами. Переваги, які Кеннеді міг отримати від цих дебатів, були цілком очевидними. Беручи участь у дискусії з віце-президентом, Кеннеді, безсумнівно, підвищував свій особистий престиж, а в разі вдалого для себе результату дебатів міг спростувати думку про себе як про молодого і недосвідченого кандидата в президенти. Це було ясно всім, крім Ніксона. Останній настільки увірував у своє вміння вести суперечку, що сподівався легко перемогти Кеннеді. Всі провідні республіканці, в тому числі і президент Ейзенхауер, радили Ніксону не вплутуватися в телевізійну дискусію з Джоном Кеннеді. Але він відкинув ці поради.
Перша телевізійна сутичка між Кеннеді і Ніксоном відбулася 26 грудня в Чікаго. Кеннеді замість того, щоб обрушитися з критикою на демократів, почав критикувати республіканців і колишню політику Ейзенхауера. Ніксон не чекав цього і замість того, щоб опонувати, став погоджуватися з аргументами Кеннеді. Це було настільки незвично, що політичні прихильники Ніксона, які стежили за передачею, схопилися за голову. Вдаліше за Ніксона Кеннеді відповів і на запитання представників преси. Вже після показу першої передачі, американська преса писала про те, що Ніксон програв. Ця передача транслювалася по всій країні. Так само пройшли і три подальшi раунди теледебатів… Вплив телевізійних дискусій між Ніксоном і Кеннеді на американських виборців важко переоцінити. Всі знані політичні оглядачі зійшлися на тому, що значна більшість американців, що вагались, ухвалила рішення голосувати за Джона Кеннеді.
Хіба не виходить з вищенаведеного історичного факту, що незвичайна манера поведінки Кеннеді на теледебатах не могла не приголомшити і не запам’ятатися? Ця повчальна історія нагадала про великий потенціал впливу самокритичного слова на сприйняття, психіку людини. Напевно, має рацію англійський письменник Семюел Джонсон, який висловив одного разу це у формулі: «Будь-яка самокритика — це прихована похвала. Ми лаємо себе для того лише, щоб показати свою неупередженість». Чому ж наші українські політики рідко використовують такий цінний метод впливу на людей?! Думається, на це варто звернути увагу.
Отже, діалог тут — це врахування думок і уявлень людей — учасників суспільного процесу; монолог — диктат, насильне нав’язування економічних, ціннісних, моральних і будь-яких інших принципів, мірок, масштабів, способів поведінки. Нав’язування, що нехтує власними суб’єктивними цілями і уявленнями людей.
Підбиваючи підсумок короткого розбору ідеї критики як діалогу, ще раз підкреслимо, що вона «вплетена» в наше життя, вона — серед ниток, що складають її багатоколірний килим. У цьому, на мою думку, відповідь на безліч виникаючих нині питань: про міру критики, про співвідношення критики і «справи», про те, хто має право на критику, а хто — не має, про «зони» поза критикою і т.ін. Останні події на Першому національному каналі навколо програми «Толока» — переконливе тому підтвердження. Всі ці питання породжені на очах стереотипами, що застарівають, хоча ще міцно тримаються в окремих головах, руйнівної, ворожої, знищувальної критики. Для того, щоб на них відповісти, досить розсудливо поглянути на речі, і тоді сам ґрунт для подібних питань зникне. Інша справа, що «поглянути розсудливо» поки ще не просто, не кожен це може і вміє. Ми, як свідчать газетні заголовки над статтями про різноманітні життєві колізії, ще тільки вчимося демократії. А вчитися демократії — це значить, вчитися критиці.
