Пройшло майже 100 років із дня появи прекрасного фейлетону «Пан Глоац — борець за права народу», а він і досі не втрачає своєї актуальності. Адже опис нашого народу вже на початку тексту дозволяє нам зрозуміти, що роки летять, а люди не змінюються, точніше, їхнє мислення, сутність... Вибрали собі імпульсивне керівництво, тепер ніби їдемо на поганій бричці по поганій дорозі. А парламент завжди і скрізь однаковий. Ярослав Гашек (автор фейлетону) найкраще зумів це описати у своїй книзі «Хресний хід».
Пан Глоац — борець за права народу
У цьому тірольському селі було майже 60% ідіотів, у іншому — 35, в третьому — 40, в четвертому — 50, в п’ятому — 45%. Далі — ще у ряді сіл і містечок кретини становили більшість. І всі ці села та містечка, з усіма їхніми ідіотами, являли собою виборчий округ, що обрав своїм депутатом до імперського сейму парафіяльного священика з Соленицька пана Глоаца.
Природно, що з цим обранням на плечі його преподобія ліг важкий тягар. Легко сказати — двадцять крон винагороди за кожне засідання, а спробуйте- но розумно, продумано витратити ці двадцять крон у Відні!
У цьому відношенні парафіяльний священик і депутат, преподобний тіролець пан Глоац був поза конкуренцією. Номер у готелі коштував чотири крони. Залишалось ще 16 крон на день.
Вранці він ішов на Люксембурзький проспект поласувати фаршированим перцем. Відвідуванням тамтешнього ресторану і першим шматком фаршированого перцю він почав свою депутатську діяльність...
Він уважно і турботливо стежив за тим, щоб і у Відні живіт його не втрачав схожості з земною кулею, а різка смута від початку штанів — з екватором.
Щодо їжі Відень давав великі можливості для насолоди. За фаршированим перцем iшов віденський шніцель, кілька кухлів пива і таке інше...
Можна й урізноманітнювати. В іншому ресторані спочатку брати шніцель, а потім фарширований перець і замість пива — вино... «Який славний народ — мої виборці! — подумав пан депутат, виходячи з ресторану. — Я маю виправдати їхню довіру. Сьогодні важливе засідання!».
І пан Глоац пішов відсипатися в парламент. Там як раз відбувалася велика бійка. Під цим неприємним враженням він пішов у буфет, поїв там шинки і випив літр баварського пива.
— Прошу пробачення, колего, — звернувся він потому до одного депутата, який щойно зайшов до буфету. — Там ще б’ються?
— Коли я йшов, ця справа завершувалася. По морді один одного більше не били, а тільки плювали на столик головуючого. Раджу вам замовити ще півлітра Пшорового пива. Доки будете пити, все заспокоїться, а круті вислови не беруться до уваги.
— Послухаю вашої поради, колего!
Коли людина трохи схвильована, зайвий бутерброд, звичайно, не завадить. Чому б пану Глоацу не замовити парочку? Маючи довір’я виборців, маючи чисту совість. Будучи у Бога на хорошому рахунку. Користуючись незламним здоров’ям, немов той віл. І до того ж будучи депутатом. Нагороди їх, Господи, за двадцять крон! Якого ж чорта (відпусти йому, Боже, гріх!) не вимагати бутербродів? Святий депутатський обов’язок.
Бутерброди були з лососиною. Він вирішив замовити ще окремо на золотий лососини. Дарма, якщо доведеться, витративши двадцять крон добових, додати своїх. Так чи інакше субсидія духовенству буде підвищена.
— Лососини на золотий!
З’ївши лососину, він відчув, що її треба запити, але не пивом, а вином.
«Не зраджу довір’я виборців! — подумав він, замовляючи пляшку Клостернейбурзького. — Як вип’ю, зразу ж повернусь у зал засідань і попрошу слова».
По тілу почало розливатися приємне тепло. Він пішов шукати вбиральню.
«Нізащо не зраджу довір’я виборців!» — повторив він у вбиральні.
Здивувався, що в парламентському пісуарі також пишуть усяку всячину. Із подивом прочитав: «Граф Штернберг — осел», — і нижче: «Хто це написав, той тварюка!».
Спокійно посміхаючись, помітив напис: «Чеські собаки!» і насупився, побачивши: «Німецькі розбійники!».
Махнув рукою і почав шукати олівець. Знайшовши, замислився, що б таке написати на мозаїчних кахлях. Хотів уже сховати олівця, коли раптом прийшла гарна думка. Він написав: «Du schones Land Tirol!»1 Намилувавшися на свій напис, спокійно повернувся до буфету — допивати пляшку.
Перед ним зупинився кельнер. Депутат подивився йому на ноги і побачив замість чорних брюк спідницю. Такі ж товсті ноги він уже бачив — у однієї жінки там, удома, в горах.
«Коли б тільки ці жінки так не потіли», — зітхнув він, потрошку попиваючи винце.
Помітив, що на нього обертаються, дивляться. Хотів вискалити зуби, але захлинувся і залив собі сутану. Зрозумів, чим викликана ця увага: він пив не з келиха, а прямо з шийки.
Налив собі у келих, виправивши помилку. Тут сталося невелике нещастя: він занадто сильно стис у руці тонке скло, і келих тріснув. Потекла кров. Пішов вимити порізану руку. Парламентський лікар наклав пов’язку.
«Коли б виборці мої тільки знали, як я постраждав», — зітхнув він, знову беручись за пляшку.
«Нічого не зробиш. Обов’язок є обов’язок. У нас багато обов’язків. Щодо себе... Щодо народу. Щодо держави, а головне, щодо Бога».
Йому здалося, що десь заграв орган. У нього засяяли очі, і було таке враження, що в кожного кельнера по три голови.
Сердито стиснувши кулак, він сказав собі: «Виборці вшанували мене своїм довір’ям. Досить. Побачимо, хто міг би краще захищати їхні інтереси».
Він встав. Кельнер допоміг йому надіти плащ і спитав, чи не хочеться йому розрахуватися. Буває, мовляв, про деяких панів депутатів забудеш, і їм робить велику честь те, що вони все-таки приходять, платять. Пан Глоац з презирством подивився на чоловіка у фраку і заплатив.
Двадцять крон як не було, але я вам кажу: допомогу духовенству врегулюють.
Він гордо увійшов у зал засідань. Почав шукати свій стіл.
1 О, прекрасна країна Тіроль! (нім.).
