Iгор ГУЛИК, журналіст, головний редактор і директор «Львівської газети»:
— У кожному факті варто шукати щось позитивне, не тільки негатив. Ось, до прикладу, історія з будівництвом пам’ятника Владиці Андрею, яка вже добрих два місяці ворохобить львівську спільноту. Здавалося б, символічна подія, вшанування пам’яті, напевно, найдостойнішого українця, принаймні, минулого століття. Але скільки підводних каменів оголилося, коли зійшла піна дешевого піару. Скільки досі непохитних авторитетів зазнали ревізії, серед них — і авторитет непогрішної досі Церкви. Скандали скандалами, їх довкола Святоюрської гори буде ще чимало, однак тут є такий момент. У сквері, який захищають перед свавіллям міських і релігійних чиновників львів’яни, ми змогли побачити нове покоління пасіонаріїв, які готові будь-якою ціною захищати місто, простір, у якому жити і їм, і нам, і нашим дітям. Добро і зло в цій ситуації зіткнулись між собою.
Або ще одна подія — назріваючий конфлікт довкола архівів бібліотеки Оссолінських. Нагадаю, члени комісії з повернення переміщених або викрадених історичних раритетів, перебуваючи в Польщі, підписали угоду про те, що безцінні архіви, закладені у Львові відомою родиною, слід передати сусідам. Натомість отримати від них теж безцінні речі, вивезені колись із України. Але ж, як з’ясувалося, нас просто-таки вирішили обшахрувати, адже архів Оссолінських ніколи не був переміщеним чи викраденим у когось, він був створений у Львові й завжди був саме тут. Після оприлюднення шокуючого самоуправства недалеких чиновників питання цього скарбу почала порушувати громадськість. Та й працівники бібліотеки НАН України імені В. Стефаника, які зараз доглядають папери Оссолінських, чітко заявили — нікому нічого не віддамо.
Можна було б, звісно, оцінювати чимало подій, які трапилися і у Львові, і в країні загалом, саме з таких позицій — з погляду добра і зла. Мені видається, що запропонований підхід дасть не лише більш-менш зважений погляд на наш час, а й допоможе подолати домінуючий песимізм суспільних настроїв. Сьогодні це справді важливо, як на мене, оскільки іноді нам здається, що ми живемо за часів апокаліпсису. А виявляється, все-таки ні.
Отар ДОВЖЕНКО, активіст:
— Львів занадто далеко від зони бойових дій і занадто комфортно почувається в ролі мирного тилу, щоби бути принциповим у питанні співпраці з російським бізнесом. Тому до принциповості доводиться закликати громадським активістам. Цього року росіяни — організатори джазового фестивалю — публічно пристали на пропозицію проводити фестиваль без реклами бізнесу «Альфа-груп». На жаль, цю обіцянку не було виконано: під час заходу були, щонайменше, брендовані автобуси. Що ж, росіяни часто обманюють, це не дивно. Проте загалом реклами було менше, аніж торік, коли активісти бойкотного руху були вимушені зривати фестиваль. Тому можна сказати, що ситуація стала трохи менш аномальною.
Алім АЛIЄВ, співзасновник громадської ініціативи «Крим SOS»:
— Очевидно, доброю та унікальною подією для мене у червні стали Дні Львова у Кракові, які були представлені кримськотатарською культурною програмою. Це, безперечно, стало прецедентом для всієї країни, коли на справах надається підтримка народу, який сьогодні знову переживає трагічні сторінки у своїй історії. Львів фактично стає одним із осередків розвитку культури корінного народу Криму, і такі події на міжнародному рівні не просто актуалізують тему окупації півострова, а ще й демонструють розмаїття і багатство культурної складової України. Новина, яка мене засмутила — це публічний конфлікт між директором і частиною колективу театру імені Лесі Українки. Культура під час війни допомагає не зневірюватися, надихає на боротьбу за свою землю та свободу, знижує рівень ненависті й агресії. А такі ситуації підважують довіру до самого театру та акторів, а також перетворюють театр як мистецтво на ремесло, що, очевидно, заважає його розвитку. Сподіваюсь, колектив прийме мудре рішення, і ми в майбутньому зможемо побачити такі вистави, які не залишать нашого глядача байдужим.
Роман БРЕЗIЦЬКИЙ, громадський діяч, координатор львівського Євромайдану:
— Важливою подією виявився вихід альтернативної збірки «Словозброя», створеної в межах інтелектуально-просвітницького проекту «Відкрий українське». Ідея такого проекту народилася за часів Майдану, а подальша ескалація конфлікту на східному кордоні держави лише утвердила у правильності обраного напрямку. Метою проекту є формування ідеологічного щита, протидія російській пропаганді. Це спроба компенсувати й виправити нестачу історичних знань у лавах української армії, навчальних закладах сходу. Сподіваюся, що до цієї освітньої справи долучаться волонтерські організації та небайдужі громадяни. Зараз ми творимо новітню історію нашого народу і, зокрема, військову історію Збройних сил України. Кожна така збірка буде додатковим матеріалом для наших військовослужбовців у зоні АТО. Адже лише ми маємо повернути українські землі до складу нашої держави, ефективно протидіяти й витіснити з нашого простору ворожу ідеологію.
Серед мінусів — якась загальна пасивність нашого суспільства, застарілі підходи до розуміння власне «громадської та волонтерської» діяльності. Але зважаючи на ті події, які відбуваються в країні, суспільство оживає, набуває нового формату і ставить перед собою якісно нові цілі, власне україноцентричні, з новими свідомими підходами до ведення та підтримки громадської діяльності.
Володимир БЄГЛОВ, креативний директор проекту The Ukrainians:
— Що хорошого сталося в місті? На відміну від Києва, який є містом індивідуальностей, Львів, на мою думку, є спільнотою спільнот. І кожна чимось це місто підсилює. Особливо важливою та цікавою подією я назвав б культурний форум «Донкульт», який відбувався у Львові протягом двох тижнів.
«Донкульт» — це спроба організаторів через твори мистецтва, культурні артефакти й діалог познайомити українців між собою. Особливу увагу слід звернути на лекційно-дискусійну програму «Донкульту». За неї відповідав львівський Центр міської історії. Вважаю, що координаторам слід подякувати. Адже всі охочі мали можливість послухати лекції й узяти участь у дискусіях з такими визнаними науковцями, як Гіроакі Куромія, Олена Стяжкіна, Сергій Єкельчик, Деніел Валковіц, Даґмар Кіфт. Тематика зустрічей була дуже різноманітною: від дуже загальних «донбасівських» тем — до таких вузьких, як «Юні ленінці 1930-х років» чи «Переосмислення індустріальної спадщини». Особливо хочу наголосити на аудиторії, яка жваво відвідувала лекції — це були ті люди, які завтра будуватимуть цю країну, молоді львів’яни та переселенці з Криму і Донбасу. Ясна річ, серед академічної спільноти Львова «Донкульт» викликав неабияке зацікавлення.
Тепер — про погане: у Львові далі триває конфлікт навколо скверу на Святоюрській горі... Сторони пробували знайти компроміс, але наразі Церква та міські чиновники без належної документації дали ділу хід — дерева зрізають, площу почали реставрувати. На жаль, конфлікт триває і, що найгірше, загострюється. Вважаю, що компромісу досягти легко — слід лише погодитися на діалог, який пропонують протестувальники.
