Лист Юрія Стадниченка «Російської культури світового рівня в Україні не створити» («День», від 2 березня 2001 р.) порушує проблеми розвитку культури України, однак із трактуванням багатьох із них не можна погодитися.
Передусім про назву. Нехай читач не помиляється, думаючи, що йтиметься про створення російської культури. Розмова якраз не про неї, а про принципи та шляхи розвитку української культури. Що ж це за принципи та шляхи?
Стверджується, що функціонування в Україні російської літератури, мистецтва, хоч якого б рівня вони були — класика чи сучасність, — «завдає величезної шкоди власне українській культурі».
У такому ж контексті подається російська мова. Російська мова характеризується як штучна, запозичена, імпортована, тобто така, що не має поживного середовища для свого розвитку, а значить, чужа українцям, небезпечна для їхньої культури.
А вже якщо громадяни України вважають російську мову рідною (а таких в Україні мільйони), то в української культури взагалі немає шансів вижити, не те що стати «великою» (термін із листа). Автор стверджує, що російськомовне населення створює умови засилля російської культури в Україні, перешкоджає розвитку української культури.
Висловлено також ідею щодо протилежності російської та української культур, а значить, і неможливості їхньої взаємодії: «...російська ментальність, свідомість, ідеологія, а отже, й культура просякнуті ідеями месіанства, «Третього Риму», войовничістю, протиставленням себе всьому світу, кривавим опікунством іншими народами; росіяни переконані, що саме вони знають правильний шлях розвитку, що саме вони найталановитіші, найсправедливіші тощо. Нічого подібного у свідомості українців нема».
Треба сказати, що нічого нового в цих і подібних міркуваннях немає. Усе це ми вже знаємо, чули, і можна було б ігнорувати ці висловлювання, не звертати на них уваги. Але стаття претендує на об'єктивність. У зв'язку із цим мовиться про російську культуру як усесвітньо визнану, і, дійсно, заперечувати це було б нерозумно. Однак позитивна оцінка російської культури викликана потребою виправдати пропонований шлях розвитку української культури — ізоляції її від російської. Схоже, автору невідомо, що навіть у підручниках українська культура розглядається як полінаціональна. Саме так вона розвивалася, й інакше розвиватися не може, тобто має пройти той же шлях, що й інші культури. У цьому, а не в ізоляції української культури, полягає цивілізованість її розвитку. Якщо ми прагнемо до створення великої української культури, то досягнути цього рубежу можна, тільки вбираючи в себе багатство інших культур, а не лише своєї, етнічної.
У зв'язку із цим неправильними є міркування автора про те, що російська культура стала великою лише завдяки її національній суті, вона просякнута «російським духом». Ні, вона стала великою завдяки тому, що в національній формі порушувала проблеми, не чужі всім людям, більше за те, які викликають загальнолюдські біль, переживання, мрію і прагнення. Вона зробила російський народ частиною людства, гідною визнання, співчуття, захоплення. Варто також додати: великий Шевченко став великим не тому, що він українець, а тому, що національно розглядав усесвітні явища, за що отримав усесвітнє визнання.
Не витримує критики протиставлення російської та української культур. Аргументи автора інакше, як націоналістичним маренням (? — Ред. ) не назвеш. В історії стосунків росіян і українців є сторінки, які хотілося б забути. Такі сторінки своєї історії російська культура не приховувала, а засуджувала найкритичнішим чином. Робити ж на основі цього висновок про протилежність культур — значить займатися підтасовуванням фактів. І не варто забувати, що вихід із глухих кутів російська культура шукала не в протиставленні, а, навпаки, у взаємодії, в єдності. Яскравим прикладом цього є пошуки шляхів вирішення національного питання, зроблені православним філософом Володимиром Соловйовим. Національне він розглядав як органи тіла людства. Хвороба будь- якого органа, призводить до хвороби всього організму. Тому національне самообожнювання, національне самозвеличення і самозамилування, як і надпатріотизм, можуть виявитися смертельними для народу, його культури, оскільки незмінно викликають агресію.
Викликає незгоду, більше за те — протест, погляд автора на право російськомовного населення вважати російську мову рідною, на право функціонування в Україні російської мови. Про це вже стільки написано і мовлено, що немає ніякого бажання повторювати. Шлях насильства, заборони — це шлях у нікуди. Велику українську культуру таким робом не створиш. Не вирізняється ця позиція новизною та оригінальністю. Іще полковник Скалозуб радив: «Собрать все книги да сжечь». (Хіба в Ю. Стадниченка про це? — Ред. ).
Не відповідає дійсності заява автора про те, що російській мові та російській культурі в Україні ніколи не чинилися перешкоди. Не треба далеко ходити за прикладом. Зокрема, в Рівному і Рівненській області всі російські школи закрито, а росіян у місті — десятки тисяч. Чи можна в такому разі вести мову про рівні можливості не тільки в розвитку, але і в оволодінні культурою?
Не можна культуру створити штучно. Культура сама вибирає шлях, яким їй іти.
Великий Гете полюбляв повторювати: «Спочатку було діло». Саме діло тільки й може бути основою розвитку культури. Також і української. Тільки воно може об'єднати українських громадян і спричинити виникнення великої культури.
ВІД РЕДАКЦІЇ: Як ви могли помітити, з будь-якої із проблем, які дискутуються на сторінках «Дня», ми даємо різні погляди. Однак сперечатися також треба вміти. Зокрема, не вишукувати в листах читачів те, чого в них немає, не розвивати недоречні аналогії, приписуючи авторам думки, яких вони не висловлювали, бути коректним у визначеннях. Поважаймо опонентів!
