«Те же самые руки, которые
завинчивали наши наручники,
теперь примирительно
выставляют ладони:
«Не надо!.. Не надо ворошить прошлое!..
Кто старое помянет — тому глаз вон!»
Однако доканчивает пословица:
«А кто забудет — тому два!»
Дев’ятнадцять-дев’ятнадцять — так виглядає рік її народження. 1919 рік. І ще одна дев’ятка — 9 лютого. Лютий... крутень, криводоріг, казибрід. Ще «лютий», який приносить надзвичайно тяжкі страждання, муки. Катерина народилася в лютому — і в житті бувало по-лютому.
До Другої світової війни сім’я Катерини — мати, батько й діти — жила за 60 км від Львова, вела натуральне господарство, сіяла та збирала свій хліб. Хліба було вдосталь — і праці вдосталь. Зате все власне, не позичене. Рано прокидалися, багато працювали, у всіх дітей змалку — свої обов’язки. Дружна, добра, працьовита родина. Про таку сім’ю люди говорили: заможна. До революції та до тотального державного грабунку це слово вимовляли з повагою. А потім... Слово стало тавром, юдиним знаком, за яке хапали й висилали кращих, умілих, тямущих. Трапилося це і з сім’єю Катерини Шевчик. Наклеп, арешт, заслання.
Батько Катерини помер від тифу ще до війни, 1939-го, сестрі Ганні поталанило: вчасно виїхала до Австрії, вийшла там заміж. А ось брат із Німеччини, де жив і працював до війни, вирішив повернутися на Батьківщину. Тут, на рідній землі, його й розстріляли. Катерину радянська держава схопила 1947-го. Присудила «десятку» (який там суд!) і відправила в Кемеровську область. А 1949-го в заслання на Урал погнали й маму з трьома дітьми. Без подробиць: усі ми знаємо про товарняки без вікон, у яких везли депортованих. Щоб ніхто з радянських не знав, кого ж везуть — худобу чи людей. Потім жили в бараці, і ми теж знаємо про цей жахливий барачний побут. Мама невдовзі померла. Катерина, старша в зруйнованій сім’ї, не весь строк «відмотала», вийшла на волю за амністією 1955 року.
І відразу — на Батьківщину, до Львова, до друзів. Мешкала в орендованій квартирі, влаштувалася працювати на склодзеркальний завод.
А потім переїхала в Одесу. Жити було важко, але допомагала вроджена працелюбність — жодної роботи не цуралася. Почала працювати двірничкою, і тому могла жити в однокімнатній комуналці. Потім із «боєм» домоглася, щоб дозволили приватизувати. Але і на цьому митарства не скінчилися. Одного нещасливого дня налетів мотоцикліст, пошкодив Катерині ногу. Коли померла подруга, Катерина почала виховувати її сина та доньку. А тепер, на старість, родичі відвезли Катерину Іванівну до себе, — в Крим.
Кілька років вона тут, і дуже сумує за одеськими своїми дітлахами. А вони все не телефонують...
Вдивіться в її обличчя на фото: світле, правда? Вона тримає квіти. Поруч із нею — подруги, які зустріли її в Одесі після заслання.
Пройшла найстрашніше — підлу неволю, але загартувала не тільки свій дух, а й тіло. Уся її історія виглядає як суцільне, неперебутнє ходіння по муках. Доля, яку не перескочиш, якої не уникнеш. Доля, яка нібито знущається над тобою: а ось це витримаєш? А це? А це?
І треба сказати, що Катерина Шевчик точно знає: це не її особиста важка доля, а карма всієї величезної країни на ім’я Радянський Союз. Карма країни, якої немає.
Саме тому всі корости й болячки цього величезного тіла — СРСР, тобто всі тюрми й табори — злилися для Катерини Іванівни в єдине ціле. Вона називає його «Соловки». Так і розповідає: «Коли я була на Соловках...» Подробицями не ділиться, але дещо розповідає. Як вохровці били ув’язнених. Як українці працювали з піснями на устах — для підняття духу. Пишається, що сиділа з політичними: розумні, говорить, жінки. «Ой, настраждалася я від цих совєтів. Тепер молюся за всіх людей, прошу Бога, щоб усе було гарно в Україні та щоб не було війни». Очистити Україну від бандитів і комуністів — ось її мрія.
Катерина не дивиться мильні серіали — завжди тільки новини. А коли у «Дні» знайде матеріал про Львів чи Одесу, щиро радіє.
Дуже мила старенька невеликого зросту. Доглянуті руки. Світлі очі, обережний і проникливий погляд. Чіпкий. Очі, які все бачать. Із короткою стрижкою, сива, худенька, акуратна, вона ще недавно приходила в бібліотеку по «День», але тепер уже їй важко спускатися й підніматися сходами, адже мешкає на п’ятому поверсі. Коли проходжу біля парадного, чую з відчиненого її вікна новини українською мовою.
Прикрашати себе обновами до дня народження їй уже не хочеться. А от квіти, виявляється, потрібні. Молоді родичі, які живуть в Ісландії, замовляють для неї квіти. Тут, у Криму, їй їх і доставляють. Троянди, фрезії. Катерина Іванівна задоволена. І їй здається, що це квіти з іншої країни. «Дивися, — каже, — квіти з Ісландії. Досі стоять».
Катерина народилася 9 лютого. Лютий... крутень, криводоріг, казибрід. А ще — зимобор. А ще — межень, тобто межа між зимою та весною...
