Лютневі події у маріупольській виправно-виховній колонії для неповнолітніх, пов’язані із груповою втечею в’язнів, привернули увагу суспільства до проблем, що накопичились у нашій пенітенціарній системі. Публікуючи сьогодні листи Анатолія Сопільника з Маріуполя, який має певний досвід роботи у системі виправно-трудових закладів, та київського педагога Валентина Бондаренка, ми запрошуємо наших читачів та експертів висловити власну точку зору з питань, піднятих у цих листах.
Нещодавно у Маріуполі відбулася надзвичайна подія, котра сколихнула спокій не лише приморського міста. 13 лютого в дитячо-виправній колонії малолітні в’язні здійснили заколот, побили охорону, підпалили штаб, пробили мур і в кількості 78 осіб втекли на волю. На допомогу адміністрації із запізненням прибули спецназівці, міліція, війська і дружинники. Але хлопці певний час перебували «у бігах», гайдамачили у лісах, на приватних дачах та колгоспних скиртах. Пасажири маршрутних автобусів міжміського сполучення не могли збагнути, хто там блукає в полі — мисливці чи людолови.
Пригадую, як у 1986 з новоствореної Маріупольської жіночої колонії утекли дві молоді засуджені. (Я тоді працював там начальником медичної частини, і місце своєї роботи, аби не шокувати родичів словом тюрма, жартома називав «пансіонатом благородних дівиць».) Тоді це була надзвичайна подія союзного значення. Приїхав замміністра МВС України, прибуло багато службовців внутрішніх військ, і через два дні втікачок знайшли на морському пляжі в компанії веселих маріупольських хлопців. Зловлених «пташок» знову кинули у «клітку», цебто в ШІЗО (штрафний ізолятор), і мені наказали їх обстежити. Крім тахікардії, безлічі слідів від поцілунків та запаху шампанського, ніякої компри та контрабанди не було. На моє запитання, чому втекли, адже до «дзвінка» залишалося два тижні, одна з дівчат відповіла: «Надворі така гарна весна, і нам захотілося волі...» «Канікули в раю» коштували втікачкам ще п’ять років неволі з переводом до зони посиленого режиму.
Тодішня НП сталася через неуважність охорони та неспрацювання сигналізації. Соціальних причин для втечі не було: радянська влада традиційно дбала про добробут «будівників комунізму» як на волі, так і в таборах — годувала, взувала та одягала.
Нинішній випадок є симптоматичним. Він співпав із загостренням політико-економічної кризи, яка на совісті новітніх «реформаторів». Хоча я вже більше 11 років не працюю в системі МВС, але знаю, що в місцях «не дуже далеких» процвітає безробіття. Через те, що з бюджету не надходять потрібні кошти, — погане харчування, і засуджені знаходяться на самозабезпеченні. Через малу зарплату серед працівників виправних установ спостерігаються корупція, хабарництво та недисциплінованість. Події в Маріупольській ВТК — не випадкові, а закономірні, бо, як кажуть, рветься там, де тонко.
Що ж загрожує хлопцям, які знаходяться у конфлікті із суспільством, ізольовані від нього, покалічені ним і, можливо, вже ним втрачені?
Пригадую розмову з літнім офіцером, який закінчував службу в жіночій колонії, а перед цим усе життя працював у нашій місцевій ВТК начальником загону. У 1982 році в цій дитячій колонії теж був великий заколот з усіма атрибутами: масова непокора, захоплення заручників, пожежа, застосування саморобної зброї, руйнування споруд і т. iн. Влада застосувала зброю, військову силу, і повстання жорстоко придушили. Усіх бунтівників пропустили між двома довгими рядами військових, які дубинками, ногами та кулаками провели політико-виховну роботу, а потім — кого в лікарню, кого в медсанчастину, решту — під замок. Але перед адміністрацією та керівництвом МВС постало питання: як нейтралізувати лідера колонії, або, як кажуть на жаргоні, «руля зони»? Побиття, залякування, новий строк тут не проходять, бо він залишиться ватажком, навіть якщо буде переведений у будь-яку іншу зону Радянського Союзу. «Куми» (особісти) запропонували дуже ефективний і перевірений спосіб: у присутності засуджених взяли віник, занурили його в парашу, а потім перехристили ним «руля», торкаючись обличчя. Після цього, за зеківськими законами, така людина вважається «опущеною», тобто належить до найнижчої касти.
Не виключено, що і нинішній бунт скінчиться таким же «чистилищем». Але я вважаю, що досить уже карати «стрілочників», лікувати симптоми, а не саму хворобу. Адже вже прийшов «час лікувати» (Еклессіаст, 3:3).
