Без жодних дрібниць
Послухавши ваші виступи, радієш, що ви за Україну і за українську мову. За цей вагомий патріотичний та інтелектуальний внесок газети «День» у свідомість та світогляд нашого народу вам особисто і редакції газети — щира вдячність. Але зовсім незрозуміло, чому в м. Києві українське видання газети стало дефіцитом. Справа дійшла вже до того, що на один кіоск «Союздруку» дають один екземпляр газети «День» українською мовою.
І ще. Зверніть увагу на кросворди, які вміщуються в газеті. І на яких ненав’язливо вчиться молодь. Але там, окрім розваги, вчитися нічого. Усі історичні та сучасні здобутки України, її славетні імена, навіть географічні назви й видатні події, про які пише «День», там повністю проігноровані й замовчуються. Мабуть, тематика кросвордів бездумно переймається з російських видань, що, погодьтеся, не є коректним для української держави. Повірте, це теж дуже важливо для формування світогляду наших співвітчизників!
З повагою І. ОСТАПЧУК, лікар, ветеран війни і праці Київ
Від «неляканого ідіотa»
Відгук на виступи Ігора СЛІСАРЕНКА у «Дні»
Саме так назвав мене та інших читачів, які «реагують на слово «комунізм» — як бик на червону ганчірку», мій опонент у своєму виступі 12 лютого. Щодо «не ляканого» — тут мій опонент має на увазі сучасну Україну: адже у СРСР таких людей не лише лякали...
Хто я такий? — колишній homo sovjeticus досить похилого віку. Не був ні комсомольцем, ні членом КПРС — і не через антирадянські переконання, а лише з духу протиріччя: надто вже настирливо мене туди запрошували завдяки моїй діловій активності та повазі до мене товаришів; навіть ігнорували моє перебування на окупованій німцями території, що вважалось великим гріхом для мільйонів українців.
На щастя, я дуже сприятливо зустрів «перебудову», а потім і незалежність України. Тож за ці роки ми всі вже наслухались про справжній комунізм і радянську владу. Що ж давала нам влада навіть уже після Сталіна? У Києві я ставав о 6-й годині ранку у чергу за молоком, хліб нам продавали лише буханець до одних рук, а не лише лимони, але й ковбасу я привозив із відрядження до Москви. Щоправда, (ніби то іще до війни) у нашому продажу чомусь з’явились банани (!) — тож зразу народ відреагував (звичайно, «у кухні»): «Живемо — як в Африці: їмо банани і ходимо голі». Щоправда, старі все це вже забули, а молоді не повірять...
Чим насправді були наші керманичі — я довідався із «Ледокола» В. Суворова, який уже став раритетом — і він заслуговує такої назви! До речі, бажано було б дізнатись від свого візаві: чи й досі є дійсним смертний вирок, винесений у Росії цій хоробрій людині? Тепер я упевнено вважаю комуністів спільниками фашистів. Чому?! Будь-ласка: у 1920—1930 і роки німецькі офіцери навчалися військовій справі у СРСР (Німеччині після Першої світової війни було заборонено мати армію), Сталін із Гітлером разом готувалися до світового панування, разом у 1939 р. звойовували Польщу та відзначили перемогу над нею спільним парадом у Бресті... Що, потім Гітлер напав на Сталіна? Ну то й що: він просто випередив спільника-конкурента. Та згадаємо: ешелони з більшовицькою матеріальною допомогою фашистам ішли на Захід навіть у ніч на 22 липня 1941 р., коли почалась ВВВ. Отож, я не бачу суттєвої різниці між комунізмом і фашизмом.
Але повернемося «до кориди». Я не згоден йти за червоним прапором, незалежно від намальованої на ньому емблеми: серп-і-молот або свастика. У мене нарешті-то є власний державний прапор: жовто-блакитний!
І — на закінчення: у виступі від 19 січня названо «смердяковими» не лише керманичів нашої зовнішньої політики, орієнтованої на співробітництво з ЄС (не з Кубою), але й узагалі громадян, які підтримують цю політику. Нагадаємо, що йдеться про класичного персонажа із «Братів Карамазових», який радив російській еліті брати приклад з французів. Це не подобалось Ф. Достоєвському, — про що свідчить неприємність вигаданого ним прізвища. До речі, таким же можна обізвати і В. Леніна, який запозичив «Маніфест комуністичної партії» на Заході — замість того, щоб зацікавитись якоюсь східною філософією.
