Українською помаранчевою революцією скоро має зацікавитись міфологія, наука, яка вивчає міфи, — їхнє виникнення, зміст, поширення. Мабуть, у новітній українській історії ніяке інше явище не характеризується наявністю стількох міфів (помилкових образів, символів, вигадок) і міфологем (термін, який немає усталеного значення та використовується для позначення одиниці міфічної оповіді).
До таких висновків мене навернув лист, отриманий від подруги, яка вже дванадцять років живе у столиці Австрії — Відні. Ми стали подругами, навчаючись на історичному факультеті Київського національного університету. Ми завжди були та є чесними й відвертими між собою. Ми завжди довіряли й довіряємо одна одній. Наша дружба витримала одне з найважчих і найскладніших людських випробувань — перевірку часом і відстанню. Я завжди поважала її за розум, за тверезу холодну логіку, за те, що вона (на противагу багатьом нашим співвітчизникам, які теж виїхали за кордон і там залишились) не стала на коліна у своєму захопленні перед Заходом, не почала зневажати свою батьківщину — Україну.
І ось у грудні 2004-го я написала їй досить сумбурного величезного листа про наші «помаранчеві» колізії. Одне з основних моїх питань було: «Чому ти мовчиш? У нас тут таке коїться, а ти мовчиш. Чому? Невже не дивишся телевізор, не стежиш за останніми подіями?» І відповідь прийшла. Отже — лист від подруги.
Спочатку я планувала подати його максимально повним, із незначними скороченнями, які або є занадто різкими, або не мають безпосереднього відношення до нашої теми. Але не наважилась. Це буде некоректно, не по-дружньому — врешті-решт, наша дружба для нас обох набагато важливіша. Я вирішила лист розділити на «блоки», кожен з яких — окрема міфологема. Усього вийшло чотири «блоки». Зрозуміло, поділ умовний, вони переплітаються між собою. А всі вони разом — цілісна картина, яка сформувалась в уяві колишньої громадянки України.
ОТЖЕ, МІФОЛОГЕМА ПЕРША — «РЕВОЛЮЦІЯ ТА ПОДІЛ КРАЇНИ НА ДВА ВОРОГУЮЧІ ТАБОРИ»
«По поводу событий в Украине. Конечно, они никого не смогли оставить безразличными. В этом тебе можно было и не сомневаться. Однако все на расстоянии смотрится и воспринимается по- другому. Хотя жалко народ, который опять втянули в очередную историю и которым опять манипулируют по полной программе. Честно говоря, не верилось, что после того, как разжевали и переварили, проанализировали и осмыслили все события 17 года прошлого столетия, кого-то можно будет еще раз поднять на революцию! Как доказано историей, любая революция — это бедствие для страны и нации. Но наш народ, видимо, будет и дальше наступать на грабли. Ничего тут не поделаешь! Разделение страны на два лагеря ничего хорошего не сулит. Примерно равное соотношение голосов означает, что инакомыслящих с любой стороны можно очень просто объявить врагами народа, что очень быстро приведет к гражданской войне. А это уж слишком большая беда, и это ясно каждому. Но дело-то в том, или проблема, на мой взгляд, в том, что этих инакомыслящих очень много, поэтому выбросить их из страны или уничтожить просто невозможно. Точно так же, как не считаться с их мнением. Тут, по-моему, нужно какое- то особое решение».
Досить дивно, але аналогії з революцією 1917 року, що її точніше буде назвати зовсім інакше — «більшовицьким переворотом», в українському інформаційному та науковому полі майже відсутні. Помаранчева революція розпочалася як акція громадянської непокори. Тоді, у її перші дні, революційний розвиток ситуації навряд чи хтось хотів би прогнозувати. Опозиційна громадськість вірила, що перемога Ющенка є чистою, остаточною й переконливою. Того, скільки зусиль ще треба буде до неї докласти, скільки часу це займе, до яких рішучих кроків ще треба буде вдатися, якого колосального напруження це вимагатиме, мабуть, не передбачав ніхто — а ні політичні лідери, а ні демонстранти.
Якщо ж розглядати можливі й доцільні аналогії, то найуживанішими є порівняння з грузинським варіантом розвитку подій. Вони з’явилися практично з перших же днів нашого спротиву (згадаймо — як раз на ті дні припала річниця грузинської революції троянд). Згодом до таких порівнянь додали й румунський варіант (адже в першій декаді грудня виповнилося 15 років румунської революції, вінцем якої стало повалення режиму Чаушеску), й білоруський (наголос на ризик, коли демократична за суттю процедура виборів перетворюється на поразку демократії). У оприлюдненому в середу, 24-го листопада, своєму зверненні до парламентів і народів світу четвірка лідерів — Ющенко, Тимошенко, Мороз та Кінах — оголосили про початок ненасильницької боротьби за визнання справжніх результатів виборів Президента України. Поширеними назвами були й таки — «масштабна українська криза», «чемна революція», «інтелігентна революція» тощо.
Справді — які є підстави для порівняння помаранчевої революції з більшовицьким переворотом 1917-го року? Хіба можна ототожнити п’яних озброєних матросів і випущених на волю зеків із тими людьми, які прийшли на Майдан, — політичною, науковою, творчою, технічною, мистецькою, бізнесовою елітою? Тому що насправді всі, хто вийшли на вулиці й площі по всій Україні, були по духу своєму елітою нації, незалежно від рівня освіти та професійної приналежності. Хіба можна поставити знак рівності між голодним, агресивним, злим Петербургом і щиросердним, розумним, інтелігентним Києвом?
І хоч які б паралелі проводили в ті дні деякі «експерти-політологи», заявляючи, що слово «революція» похідне від слова «револьвер», — насправді корінь його зовсім інший — це слово «воля».
МІФОЛОГЕМА ДРУГА — «ПОСВАРЕНЕ СУСПІЛЬСТВО»
«Как передают наши знакомые и родственники из Киева, народ перессорился, соседи в одном подъезде не разговаривают друг с другом и т.д. Это плохо! Какого мнения бы ты ни была по поводу выборов, это для меня не имеет значения. Кое-что просто удивляет, но не является поводом для ненависти или прекращения отношений. Жалко, что наглая борьба за власть (в конечном итоге — за деньги) подменяется национальной идеей и таким образом в нее вовлекается большое количество людей, для которых предвыборные обещания так и останутся обещаниями».
Вочевидь, як ніяка інша, ця міфологема пов’язується суто з людським фактором. Дійсно, на виборах голоси виборців розділилися — одна частина голосувала за провладного кандидата, тобто за владу та все, що вона уособлює. Друга частина не могла навіть припустити думки, що переможе двічі судимий, не могла взагалі зрозуміти, як можна до такої міри зневажати власний народ? Загалом, чіткий розподіл України по областях щодо кожного кандидата і, відповідно, бачення місця України у світі — «клондайк» для досліджень етнологів, етнопсихологів, культурологів.
Одначе і без цих досліджень зрозуміло: найбільше винна у розділенні України колишня влада і провладні ЗМІ. Саме тривала інформаційна блокада, фактично — інформаційне зомбування, яке мало місце переважно на сході, спричинило виникнення такого істеричного страху перед Ющенком, такої агресії. Реальні кроки щодо розвінчання цього міфу розпочалися вже під час самої помаранчевої революції, коли мали місце безпосередні контакти між симпатиками обох кандидатів. Хоча знайти такого опонента — хоча б більш-менш тверезого, опонента, який би міг на гідному рівні відстоювати свою позицію за допомогою аргументів і фактів, у блакитному таборі було доволі проблематично.
Міф про розподіл України можна трактувати і як судоми системи, що протягом майже цілого століття вперше — знову ж таки, починаючи з того самого 1917-го року, програла вибори. І, відповідно, просто елементарно не вміє програвати й не може взагалі собі такого уявити. Найгірше ж те, що тепер заспокоювати, «приборкувати» розбурхане суспільство (зрозуміло, що мова йде про Східну Україну та Південь) доведеться новій владі, яка не має ніякого відношення до виникнення цієї проблеми. Зараз, коли маємо вже і Президента, і прем’єр-міністра, й уряд, проблема розподілу України вже не здається такою катастрофічною і вирішиться двома шляхами — подачею об’єктивної інформації та (в першу чергу!) економічною політикою.
З другого боку — чи є в демократичному світі такий прецедент, коли б на виборах не було жодного переможеного? Наскільки може бути самодостатнім такий аргумент: оскільки за Ющенка проголосували «лише» 15 мільйонів, то він однак не може вважатися Президентом всієї України й суспільство залишається розділеним? Час підтвердив неживучість і штучність сепаратистських ідей. Доволі красномовною є позиція фракції «Регіони України» щодо голосування із затвердження Юлії Тимошенко на посаді прем’єр-міністра — коли вони навіть не вважали за необхідне порадитися (!) з головою своєї партії щодо позиції фракції з цього питання. Навіть у деяких російських ЗМІ український сепаратизм відверто називається «номенклатурним».
Фактично, на сьогодні чи не єдиним щирим і непримиренним захисником «обманутих виборців Сходу та Півдня» є Наталія Вітренко, яка зараз — після перемоги Ющенка — принципово перейшла на використання російської мови у спілкуванні, що саме по собі вже є яскравим показником. Її позиція виглядає не просто непереконливою, у пересічного українця вона викликає зараз уже навіть не роздратування — лише посмішку (як у анекдоті: «цирк уехал, клоуны остались»). Але цей її «непримиренний» образ вічного опозиціонера, відшліфований багатьма роками напруженої праці (опозиція до лідерів найрізноманітніших партій, президентів держав тощо) уже не справляє враження.
Мабуть, єдині, хто ще на сьогодні не помирився, — це сусіди, які проживають в одному будинку. Вочевидь, їм це буде зробити набагато важче. Скажімо, мешканці нашого під’їзду в обличчя знають кожного, хто голосував за Януковича. Але протистояння між симпатиками обох кандидатів відбувалось переважно безконтактним шляхом. На стіні в ліфті прихильники Ющенка наклеювали величезний плакат з його портретом, прапором і словами «Вірю! Знаю! Можемо!». Прибічники Януковича його обмальовували, роздряпували, обписували, намагалися здерти. Потім прибиральниця вичищала ліфт, і все починалося спочатку. Звичайно, мали місце й дискусії, й гострі суперечки, коли представники протилежних політичних інтересів випадково стикалися перед під’їздом на вулиці. Але в цьому випадку все залежить від внутрішньої інтелігентності кожної конкретної людини чи — у деяких випадках — взагалі її наявності.
МІФОЛОГЕМА ТРЕТЯ — «ЛЕДІ Ю»
«Да, еще пару строк о политике, и баста. В принципе, главные политики не вызывают у меня ярких эмоций, кроме одной дамочки. Тут уж я кое-что скажу. Леди Ю. меня не оставляет равнодушной. Это ж надо так деньги любить! Ладно, не буду оскорблять твои светлые чувства по отношению к ней… Я уж не затрагиваю ее бурное бизнесово-криминальное прошлое. Не хочу про нее писать. Если ты ею восхищаешься, это твое право! Не могу лишь понять, почему».
Дійсно — у чому причина такої неймовірної популярності Юлії Тимошенко в народі? Чому півтора десятка мільйонів громадян із такою легкістю забули про роздуте минулою владою її бізнесово- кримінальне минуле? Вочевидь, на то є кілька причин. Свою опозиційність до влади вона задекларувала досить давно, тодішнє протистояння Тимошенко — Кучма закінчилось поразкою Юлії Володимирівни. Хіба можна було уявити якихось кілька років тому, що в такому протистоянні може програти влада? Відсидівши майже сорок днів у Лук’янівському СІЗО, Юлія Володимирівна оголосила про початок своєї особистої війни з Кучмою (мабуть, тоді Леонід Данилович просто не звернув уваги на такі нахабні слова, про що згодом дуже пошкодував). У 2001-му вона очолює Форум національного порятунку, саме її називають «лідером опозиції». Факт залишається фактом — її популярність, довіра до неї суспільства перебувають на дуже високому рівні.
Насправді Тимошенко була улюбленицею не лише Майдану, але й багатьох ЗМІ. Її фото, її цитати й коментарі, її заклики з’являлися в газетах мало не щодня. Колись — «газова принцеса» (як варіанти — «газова королева» та «газова баронеса»), а згодом — «Леді Ю», «українська Жанна д’Арк», «перша леді революції», «помаранчева жінка», «полум’яна революціонерка», «супержінка», «оранжевая леди», «оранжевая пани», «железная леди с акульей хваткой», «ангел с мертвой хваткой», «боевая подруга Ющенко», «неистовая валькирия революции» тощо. Найуживаніші епітети, якими нагороджували її політики, журналісти, відомі діячі, — енергійна, смілива, рішуча, завзята, наполеглива, самовпевнена, запальна, палка, безстрашна, в’їдлива, послідовна, жорстка, «жінка, яка випромінює сильну позитивну енергію, палає», навколо якої «стає якщо не світло, то принаймні тепло й бадьоро, як від ковтка грогу».
Схоже, єдиною людиною, у якої від самого початку акції громадянської непокори не було ніяких ілюзій щодо влади, її дій та реакції, була саме Юлія Тимошенко. Виступаючи 22-го листопада на Майдані, Ющенко говорив про захист прав виборця, а Тимошенко — про захист України. Ющенко розраховував на перемогу переважно правовим шляхом, а Юлія Володимирівна з першого ж дня розглядала два варіанти — через суди та через «вулицю». Власне, саме Тимошенко виступила під час цієї акції генератором революційних ідей. Без її енергії, без її цілеспрямованості й рішучості цей рух опору — без перебільшення — не мав би такого розвитку й такої експресії.
Як правило, вона виступала на мітингах після Ющенка — озвучувала ультиматуми владі, виголошувала плани подальших дій, чітко й коротко формулювала завдання перед Майданом, образно кажучи, піднімала бойовий дух Майдану, закликаючи всіх не розслаблятися. Свої виступи вона закінчувала постановкою таких питань, у відповіді на які Майдан був одностайним і рішучим: «Так!» Її загалом відрізняє влучність і дотепність висловлювань. Скажімо, більшість її відвертих промов, виголошених і в стінах парламенту, і — більшою мірою — на Майдані, аж ніяк не може відповідати високим канонам ні політичної етики, ні дипломатичності. Деякі жарти й порівняння могла собі дозволити тільки вона (конкуренцію в цьому плані їй складав лише нинішній міністр внутрішніх справ Юрій Луценко. Недарма ж Тимошенко називала його разом із Тарасом Стецьківим та Володимиром Філенком «бойовими командирами Майдану, у яких є чіткий план»). Саме її найбільше дратувала невизначеність політичної ситуації та зволікання з її вирішенням, саме вона характеризувалася не просто бажанням діяти, а діяти швидко, активно, рішуче і наполегливо. Для багатьох, якщо не для всіх, мітингувальників присутність на Майдані Тимошенко була своєрідною гарантією того, що ця революція переможе.
НАСТУПНА МІФОЛОГЕМА — «НЕТОЛЕРАНТНІСТЬ ПОМАРАНЧЕВИХ»
«Да, что меня смущает у оранжевых, так это полное неприятие другого мнения, абсолютная нетолерантность и полная зашоренность. В мире много красок, каждый человек имеет право на собственное мнение, каким бы оно ни было. И нельзя его за это с дерьмом смешивать, объявлять бандитом или полудурком. Нельзя же этого сделать с половиной страны, как бы этого ни хотелось!»
Постає питання — звідки в Австрії з’явилися міфи про нетолерантність помаранчевих? Хто й що цьому посприяло? Які джерела інформації за кордоном є доступними для колишньої громадянки України, щоб у неї склалось таке враження? І чому моя подруга — розумна, мисляча людина — віддає перевагу саме такому однобокому, упередженому погляду? Чому ключові фрази, думки з листа так нагадують постулати деяких російських інформаційних сайтів, сайтів політичних супротивників Ющенка, штампи донецького телевізійного каналу «Украина» під час помаранчевої революції?
Чому вона віддає перевагу саме таким джерелам інформації і довіряє саме їм, вибирає саме їх? І яким чином міг виникнути такий міф, якщо помаранчеві були на той час узагалі позбавлені можливості висловлювати свою позицію на всіх, крім одного, телевізійних каналах? На яких інформаційних сайтах, у яких ЗМІ можна було знайти — побачити, почитати, почути цю нетолерантну позицію? Адже помаранчеві були від суспільства абсолютно ізольовані, заблоковані, особливо в регіонах. Фактично за них «працювали» їхні опоненти. Перекручені факти, підмінені лозунги, спотворені реальні події, карта ненависті — карта поділу України на три сорти і т. д. і т. п. Цей перелік можна продовжувати і продовжувати.
Майже з самого початку передвиборчої кампанії всі зусилля влади були спрямовані на створення з Ющенка ворога власного народу. Для того, щоб перемогти, тодішній провладний кандидат повинен був відповідати мужньому образу справжнього борця зі злом, що його нібито уособлював Ющенко. Отже, неприйняття інших думок і нетолерантність — речі, повною мірою характерні для «блакитного табору». Факт залишається фактом — на обличчях представників цього табору не було посмішок, вони не випромінювали позитиву, навіть коли перебували, сказати б, на своїй території — у Донецьку, Луганську, Харкові, Сєвєродонецьку тощо. А взагалі, аналізувати міф про нетолерантність помаранчевих і причини його виникнення, відверто кажучи, доволі складно, оскільки, висловлюючись юридичною мовою, «відсутній склад злочину».
Ось такий лист від подруги. Якщо відкинути емоції, то можемо стверджувати — у ньому в сконцентрованому вигляді викладені основні аргументи, якими оперували та оперують супротивники, конкуренти помаранчевих — біло- голубі. З другого боку, в листі повною мірою проявилися й побоювання значної частини населення України, яке має занадто сумний і жахливий досвід боротьби за свою державність і незалежність (йдеться про XX століття) й у генетичній пам’яті якого зберігаються й довго ще зберігатимуться всі пережиті жахи і трагедії. І ці люди, і їхні нащадки бояться влади й апріорно не довіряють їй. Її позиція — це також до певної міри наслідок тривалого проживання в такій, образно кажучи, закритій країні, як Австрія, та постійного спілкування з австрійцями, у національному характері яких надто мало рис, спільних з українськими. Адже це була революція також і українського характеру.
Доволі дивно, але в листі немає ні слова про ті неймовірні фальсифікації, які мали місце і в першому, і — особливо — у другому турі виборів. Вочевидь, для законослухняного громадянина цивілізованої Європи, яку в даному випадку представляє Австрія, такі фальшування неможливі взагалі. Я запитала подругу, чи дійсно в австрійських газетах українські події були на перших шпальтах? Вона помовчала й відповіла: «Ні. Кілька рядків, і не на початку».
Дійсно, ми знаємо про загальну реакцію Європи і світу на наші події — Польща, Литва, Євросоюз, Америка та інші країни. Особисто я не знайшла інформації про те, які враження справила наша революція безпосередньо на Австрію. Хоча знайомі, які були в той період у цій країні, розповідали про прикрашене помаранчевим кольором посольство України, про людей з помаранчевою символікою, яких можна було зустріти на віденських вулицях. Схоже, що не всі українські громадяни, і колишні зокрема, поділяють настрій моєї подруги. Але для нас двох, як абсолютно справедливо написала вона у своєму листі, дійсна така позиція: «Какого мнения бы ты ни была по поводу выборов, это для меня не имеет значения. Кое-что просто удивляет, но не является поводом для ненависти или прекращения отношений».
Якби вона була на Майдані, як я увесь час, її позиція змінилася б. Адже взяти особисту участь у акції громадської непокори — зовсім не те, що спостерігати її з екранів телевізорів, перебуваючи за тисячі кілометрів від безпосереднього епіцентру подій. І це якраз не той випадок, коли відстань сприяє об’єктивному сприйняттю реальності.
