Гуркіт війни на Кавказі й урочисті фанфари Олімпіади в Пекіні заглушили інформацію про рідкісний конкурс серед українських хлоп’ят та дівчат, який важливіший, аніж усілякі псевдосоціологічні анкетування, опитування та дослідження. «Діти емігрантів про себе» — таку тему було запропоновано його учасникам. Найкращі листи вдостоїлися високої оцінки на міжнародному конгресі української діаспори, який цього літа відбувся у Львові. Окрім листів, діти представляли також свої плакати й малюнки. Похвально, що Міжнародний інститут освіти, культури та зв’язків із діаспорою планує до кінця року видати всі матеріали, прислані на конкурс «Діти емігрантів про себе».
Сам я довідався про це з тижневика «Дзеркало тижня», який нещодавно надрукував матеріал Романа Дідула «Не потрібно їхати далеко, за вами плачуть діти». Його автор прочитав понад 60 листів хлоп’ят і дівчат, і, як він зізнався, «ось уже який день випалюють вони мені душу». І з цим важко не погодитися. Всі сповіді дітей дійсно приголомшують до глибини душі. «Драматичний роман у листах» — так я б назвав їх письмові роботи. Чому «драматичний»? А тому, що я щиро вірю: важке завжди потребує нашої уваги, аналізу — на благо людини, яка росте, в ім’я того, щоб помилки не повторювалися, поки стосуються вони такого тендітного матеріалу, як дитина.
Читати ці листи нелегко. Вони складаються зі звичайних, знайомих кожному слів. Типові, сказали б ми, листи, якби в знайомі, звичайні слова не були вдягнуті почуття такої сили, що примушує визнати: перед нами унікальні людські документи, зворушливі, серйозні, повні тривоги... Це особливо розумієш, коли листи лягають поруч із іншими, наповненими смутком — та чи існує батьківська любов, чи вона лишень у книжках? Повних нарікань — так погано жити без батьків, так важко без них. Просякнутих гіркотою — розлука знекровила наше почуття...
Ділячись своїми враженнями, вдаватимуся до цитат із реальних листів реальних дітей. Бо, як би не прагнув автор до автентичності, розповідаючи про конкурс «Діти емігрантів про себе», мені все ж таки бракує слів, щоб передати справжню гіркоту, яка йде з глибин дитячих душ. Наведу ряд уривків із них.
«Автобус похитнувся й поїхав. Полетів білим лебедем — і відразу ж став чорним злим вороном: він відвіз від мене маму...» — з болем у серці згадує Ірина Цибах, 14 років, з м. Рівне. «Хіба може сонячне тепло замінити материнське?» — запитує 13-річна Галина Слободян із села Голгофа, що на Тернопільщині. А Оксана Піхней, 17 років, із Івано-Франківська свій лист закінчує так: «За десять років лише двічі бачила маму, й більше ніколи її не побачу. Доля забрала її в мене, сестрички й батька». «Коли ти поїхав, я був ще зовсім дитиною, а зараз я досить дорослий, щоб зрозуміти, що з тобою відбувається. Пам’ятаю тебе веселим, життєрадісним. Ти грав на кларнеті й любив співати українських пісень. А тепер, коли приїжджаєш на коротку відпустку, я бачу смуток у твоїх очах, ти дуже рідко буваєш веселий... Повертайся. Я не хочу, щоб ти поповнив лави емігрантів у Іспанії чи Португалії або де-небудь іще... Я не хочу бути сином емігранта й розмовляти лише з твоєю світлиною», — це рядки з конкурсного листа 13-річного Святослава Степанчука з Луцька. «Що в мене забрала розлука? — відверто пише Ірина Романюк, 14 років, із м. Рівне. — По-перше, украла дитинство, позбавила можливості радіти кожному дню, кожній миті. По-друге, забрала спокій і упевненість у завтрашньому дні, бо все більше й більше я чула про покинутих дітей, про розлучення батьків, про трагічні випадки, які траплялися із заробітчанами. Я не бачила райдужних снів, а найкращим ранком було те, коли уві сні зустрічалася з батьками...» «У нашому класі понад половина учнів — напівсироти, через ці заробітки, — розповідає Леся Максимишин (16 років, м. Тернопіль). — А в підручниках читаємо, що наша країна багата на родючі землі, на яких квітнуть сади, хліби колосяться... Якщо ми такі багаті, то чому ми такі бідні? Чому люди їдуть у чужі країни, коли в нас роботи вистачає? Ніяк не можу зрозуміти цього».
Хто тут винен? Влада, яка мало піклується про створення в Україні нових робочих місць? Західноукраїнська родина, де не так уже й рідко батько або мати, а то й обоє батьків спілкуються зі своїми дітьми виключно за допомогою мобілки, оскільки вони заробляють на шматок хліба і якесь там майбутнє в португаліях та іспаніях? Не знаю, хто і що відчував, прочитавши наведені вище рядки з дитячих листів, а мені якось зовсім незатишно на душі. На часі прокричати: люди, повертайтеся скоріше додому — на вас діти чекають! На часі заплакати, та не нарізно, а всім разом, всією країною! Бо емігрантська динаміка в Україні швидко набирає обертів.
І, все ж таки, листи дітей мені сподобалися — своїми, скажу так, людськими чеснотами — добросердям, дитячою уважністю до найдрібніших подробиць взаємовідносин у родині, дбайливістю про долю батьків, які перебувають на заробітках за кордоном, і оцінкою сучасної влади в Україні. Саме на неї вони покладають провину за всі свої біди та переживання. Ось що пише 12-річний Сергій Чепара з Міжгір’я, що в Закарпатті. Він втратив батька, який не повернувся з Росії. Тепер за кордоном мама, залишився з бабусею. «І я питаю себе знову й знову: чому? Чому наші батьки повинні працювати в чужій державі? Чому наша Батьківщина, така велика й багата, викидає своїх громадян, як жорстокий господар — щенят? Невже їй не потрібні працелюбні руки? Де ви, ті великі мужі, вожді нашої держави? Ви ж обіцяли на виборах привести Україну до щасливого майбутнього. Так де воно?..»
Тема, що й говорити, — дуже гостра. Який же вихід із дитячої біди? Кращим із них було б зникнення масової трудової еміграції, повне зникнення — в ідеалі, або різке скорочення — як наближення до ідеалу. Змиритися зі станом речей, який склався, було б несправедливим щодо дітей батьків-емігрантів. Адже йдеться про таке наріжне в соціальному сенсі поняття, як захист дитинства, захист інтересів дітей.
Природно, коли дитина живе з батьками або хоча б із матір’ю. Неприродно, коли вона росте хоч і в добротному, і в ласкавому, і в теплому, але все ж таки не в батьківському домі. Знайте, дорослі, що ось зараз у цю саму мить, коли ви читаєте ці рядки, діти, багато дітей, розумних і зовсім ще малюків, жадають дуже мало: доброї дорослої долоні. Матері й батька! І які ж дрібні, які нікчемні наші знегоди перед обличчям цієї сильної дитячої спраги! Гірко про це говорити, але без піклування батьків діти залишаються з вини — або біди — самих батьків. Взагалі, коли читаєш листи дітей емігрантів, не полишає відчуття: який же бездумний, який безтурботний і як винен світ дорослої рідні цих хлоп’ят та дівчат! Який безжалісний! І який караний! Ні, про покарання законом у цьому випадкові зовсім не йдеться. У дитячого суду своя правда, і дивуєшся його часом не дитячій висоті й праведності істин, які не прощають.
І, нарешті, останнє. Дитину можна народити. Але — навіщо? Лише для щастя, для радості — відповідь одна! Народити на біду — яка нісенітниця! Яка жорстокість! Але якщо дитя народжене, хіба відповідальність повинна відступити? Та вона лише вступає в свої права.
